Третя карта

Семенов Юлиан Семенович

— Ви справжній поет, — сказав Штірліц, помітивши, як на обличчі в жінки сяйнула така ж дивна посмішка.

Омельченко, очевидно, теж спостеріг посмішку дружини, бо на якусь мить завмер, нібито наткнувся на невидиму перешкоду. Обличчя йому враз змарніло, стало помітно, як набрякло під очима і нездорову припухлість повік. Але це було тільки одну мить, а по тому він знов сховав себе, заусміхався та й почав говорити про те, що зовсім він не поет, а так, видавець, що поезія — спопеляюче і єдине, а він оддає увесь свій час боротьбі з більшовизмом і тільки крихти зекономленого дозвілля — нікчемному віршуванню.

— Поет — категорія постійна,

пане Штірліц, а я — ртутний, мене носить.

— Та воно ж, мабуть, добре, що носить: вражень багато.

— Коли їх занадто багато, вони починають убивати Самі себе. Це щось на зразок купи кінського гною, яку поганий хазяїн довго не вивозить у поле: все має перегоріти зараз. Інакше пропаде.

— А як вам увижається майбутнє? — запитав Штірліц, і тільки через те, що, запитуючи, він пильно дивився на Олену, вона не посміхнулася своєю відчуженою, розумною і гіркою посмішкою.

— Коли звершиться — сяду за стіл, — відповів Омельченко.

— Що звершиться?

— Ну… Як же… Я маю на увазі визволення України…

— А коли це станеться?

Омельченко зареготав аж надто вже розгонисто і знову налив горілки у чарки.

— О, ці мені вже політики: усе знають, а вдають, начебто вперше чують.

— Ви маєте на увазі початок кампанії на Сході? — запитав Штірліц, знаючи, що Омельченко увійшов до кола посвячених.

— Ну, звичайно! Вона, — він кивнув на дружину, — коли швидко говорити, не розуміє, отож можете бути спокійні…

Штірліц глянув на рухливі губи Олени, що жили своїм особливим життям, ніби не зв'язані з її обличчям.

— Ви впевнені в цьому? — запитав він.

— Звичайно. Відчувати — як і всяка розумна людина, та до того ж іще й жінка — напевне, усе відчуває, а говорити можна, не побоюючись, що зрозуміє.

— Хто вам, до речі, сказав, що Україну буде визволено?

— Цебто як? — спіткнувся Омельченко, навіть рука застигла у своєму русі — він тягнувся до галети. — Пробачте, не зрозумів.

— Хто вам сказав про визволення?

— А що ж із нею буде, як не визволення?! Накивають п'ятами більшовики, прийдемо ми.

— Прийдемо ми, — виправив його Штірліц, — ви супроводжуватимете нас.

— Ви їм служитимете, — промовила Олена по-російськи, — ви слугуєте їм.

— Не дурій, — розливаючи горілку, сказав Омельченко.

— Російська мова дуже важка, — зітхнув Штірліц, встаючи, — я намагався вчити мову фрау Олени, але в мене нічого не вийшло. Добраніч. Давайте відпочинемо — завтра буде важкий день. Дякую за розкішну вечерю.

… Він лежав у своєму купе, дивився на синю лампочку під стелею та й думав про те, що за перегородкою, де голосно говорило неспроста увімкнене радіо, їхав маленький квіслінг, якого він, Штірліц, повинен тримати при собі і з ним обмірковувати проблеми найближчого майбутнього, пов'язані з статутом окупаційного режиму на його, Максима Ісаєва, Батьківщині. Часом усе, що відбувалося, здавалося йому нереальним, неможливим, диким, наслідком утоми й нервів, що розходилися, але він обривав себе, коли хтось інший починав у ньому так заколисливо думати, бо все, що відбувалося, правда, і він про це знав, як ніхто інший.

«Я правильно осадив його, — міркував Штірліц, відчуваючи, як тіло зводить напруження, як воно відчуває вагу простирадла, тверду подушку й горбкувату нерівність

тонкого волосяного матраца. — Він може скаржитись кому завгодно. Я зобов'язаний стояти на своєму. Я солдат фюрера, а не політикан. А фюрер завжди говорив про завоювання східних територій для потреб німецького плуга. Схід — це життєвий простір, необхідний для виведення арійської раси. Слов'яни у розкладі гітлерівської расової політики йдуть після євреїв і циган — неповноцінне плем'я, приречене на вмирання та часткове онімечування. Невже Омельченко не знає про це? Хоч, може, й не знає — недарма тут видано наказ, що забороняє допуск іноземців до партійної літератури. Наївно? Біс його знає. В чомусь наївно, але за остзейською, важкою і непоквапливою логікою мудро. У нещасного емігранта своїх клопотів аж по самісіньке горло, а тут ще бігай діставай книжку! Навіщо? Інформація тільки тоді небезпечна, коли вона цілеспрямована. А так — потоне в ній людина, тільки бульки підуть. З мільйона — один, хто може зрозуміти. Але цей один у картотеці гестапо. Отже, цей один — агент. Або сидить у концтаборі, якщо дозволяє собі розкіш думати. Третього не дано. Цікаво, що до націоналістів горнуться в першу чергу безталанні літератори. Чим це пояснити? Жадобою до сили? Бажанням прилучитися до політики, такої щедрої на сильні відчуття? Чи все простіше? Вважають, що завоювавши місце під сонцем, вони за німецькою допомогою змусять мільйони українців повірити у те, що саме їхня «творчість» геніальна?

Радіо несподівано змовкло, очевидно, передача закінчилася, і Штірліц виразно почув голоси Омельченка й Олени. Перегородки між купе були тонкі, фанерні, тим-то Штірліц чув кожне слово.

Гомоніли вони, очевидно, давно — для цього й увімкнули радіо, а зараз у розпалі суперечки вони не звернули уваги на те, що голос диктора зник і стало тихо, тільки колеса перестукували на стиках.

— У тебе в голові завжди був інший стереотип мужчини, — ображеним, жалісливим голосом, а проте злостиво і впевнено говорив Омельченко, — тобі до вподоби мовчазний, дужий, високий, сивий. А в мене шия спітніла! Та й кваплюся повсякчас! Тож годі все на мене звалювати! Годі мене звинувачувати в тому, що у нас життя катма!

— Можна подумати, що це я у гречку стрибала.

— Ти сама штовхала мене до жінок своїми підозрами, ревнощами, своїми дикими уявленнями!

— То, виходить, бігав?

— Та ти згадай, як уже в перші місяці стала ревнувати мене чортзна до кого. До якоїсь гладкої жінки! Це ж був жах якийсь, жах!

— Я дуже тебе любила, Тарасе.

— Ні. Ти ніколи не любила мене. Ти завжди любила свою любов до мене. А зараз що далі, то гірше — тобі цієї своєї любові жаль. Ти жила в іншому світі, інакше була вихована, республіканка при дідусевих тисячах, а от прийшов хохлацький різночинець, збаламутив воду, закрутив голову… Ет, що там…

— Але ж не я закрутила тобі голову, Тарасе. Не я кликала тебе до вінця.

— Через те я стільки років і тягну, Олено. Тільки через те.

— А я всі оці роки відчуваю, що ти нещасний через нас. У кожному твоєму слові, погляді, жесті — скарга на мене, на дітей, на всіх нас, кого тобі доводиться тягти.

— А ти ще поганяєш. Ти навіть не помічаєш, яка буваєш жорстока, Олено. Ти кажеш мені — «кинь усе»! А що їстимеш, коли я все кину?! Чим ти годуватимеш дітей?

— Не треба докоряти.