Третя карта
Шрифт:
Перед тим, як іти, басовито покашлявши у величезний свій кулак, пан Ладислав, соромлячись свого прохання і, очевидно, почуваючи себе вкрай незручно, попрохав:
— У мене ось яке діло… Я ніч не спав після вчорашньої розмови… Ви зв'язані з новою владою…
— Я не зв'язаний з новою владою, — зразу ж заперечив Трушницький, бо згадав настанови помічника «вождя»— Лебедя: «Ні про які контакти з представниками генерал-губернатора нікому й слова. Ми — приватна організація «Просвіта», ми не користуємося ніякими пільгами
— Ось годі-бо вам, пане Трушницький, вас же офіцери додому підвозили.
— То був випадок.
— Пане Трушницький, мені попросити нікого. Ганна не може вибратися з Парижа. Попросіть за неї, га? Якось ви мене роз'ятрили вчора, аж серце щемить…
— Вона писала до вас?
— Кілька разів писала.
— І що?
— Я не відповідав. Вона кликала туди, гроші переказувала, благала. Але ж я поляк, пане Трушницький, я можу простити все, що завгодно, тільки не те, що можна розцінювати як образу. Хай буде проклята моя вдача, будь вона тричі проклята…
— Учора ви казали, що діти не повинні її знати. Пан Ладислав болісно скривився.
— Боже мій, — зітхнув він, — хіба ви не розумієте? Ви ж чоловік… Я змушував себе забути її, я повинен був стати хлопчикам за матір… Чого тільки не скажеш спересердя?
— Як ви дізналися, що вона й зараз хоче повернутися?
— Один наш офіцер був у полоні під Парижем. Він зустрічав там її друзів… Вона може як завгодно ставитись до мене, — велике обличчя пана Ладислава знову здригнулося, бо він силкувався змусити себе поблажливо усміхнутися, — але по-людськи мені її жаль. Вона там зовсім самотня.
— Я, справді, нічого не можу обіцяти вам.
— Не треба ніяких обіцянок. Раптом вам пощастить замовити слово, просто замовити слово…
… Зайшовши до Українського комітету (2 373 марки на місяць від абверу за оренду приміщення), Трушницький подзвонив до Лебедя, який відповідав не тільки за контррозвідку, а й за культурну роботу серед націоналістів, і попросив призначити йому час зустрічі.
— Ось годі вам, друже, — зарокотів у трубку Лебідь. — Заходьте хоч зараз.
Уважно вислухавши, пін запитав тільки про одне:
— А ця Ганна справді талановита?
— Її мали за одного з найталановитіших архітекторів Польщі.
— А чого ж вона — українка — та й за поляка? — досадливо скривився Лебідь. — Треба ж таки, далебі, про кров пам'ятати. Гаразд, я проконсультую це питання з друзями. Ви, до речі, за власною ініціативою звернулися?
— Як вам сказати… — запнувся Трушницький. — Взагалі-то більше за платною. Мій хазяїн мимохіть торкнувся цієї важкої для нього проблеми…
— Збагнув нарешті, що тільки ми тепер можемо допомогти полякам — ніхто інший.
— У тому ж то й річ, — зрадів Трушницький щиро й підперто, не розуміючи, що своєю невдаваною радістю він прирік на смерть родину пана Ладислава.
Зразу ж після того, як Трушницький пішов, Лебідь подзвонив до оберштурмбанфюрера Діца, резидента гестапо, і домовився про зустріч. Під час розмови,
— Зв'язані з нами поляки, — сказав Лебідь, — можуть виявитися тими дірками, через які вийде інформація. Не всім своїм людям я можу відкрити дату, пане Діц. Люди є люди: кожен має свого «хорошого» поляка, жида чи росіянина.
— Ми перехворіли цією хворобою, — згідливо хитнув головою Діц. — Я розумію вашу тривогу. Пропозиції?
— Я давно просив надати нашим людям окремі кімнати…
— Не всі наші люди мають окремі кімнати, пане Лебідь, не всі наші. Отже, пропозиції? — настирливо повторив Діц.
— Очевидно, тих поляків, які були так або інакше сконтактовані з нашими людьми, варто було б на деякий час ізолювати.
— У вас це вже написано? Оформлено в документ?
— Ні, я, власне, вважав, що нашої розмови буде досить.
— Аж ніяк. Мені необхідно мати ваші міркування, щоб я домігся негайного з'ясування цього питання в канцелярії генерал-губернаторства.
… За півгодини Лебідь був на конспіративній квартирі бандерівського керівництва на вулиці Реторика.
— Звичайно, — вислухавши звіт Лебедя про розмову з Діцом, сказав Ярослав Отецько, найближчий помічник Бандери. — Нехай наприкінці дня твоя пропозиція буде на столі у Діца. Тепер щодо тієї Ганни, архітекторші…
— Вона, як запевняє Трушницький, належить до цвіту української інтелігенції, — відповів Лебідь.
— Ти ото, — скривився Стецько, — облиш слівце «інтелігенція». Фюрер не приховує свого презирливого ставлення до інтелігенції — тож і нам не гріх навчитися цього.
— Але Прокопчук українка, — завважив Лебідь, — вона ж представник кровної інтелігенції.
— А Корнійчук із Рильським та з Тичиною — ескімоси? Чи москалі? Отож-бо й воно! Є така думка, щоб узвичаїти поняття «мисляча група». Зрозуміло? Два слова не одне. «Група» — отже, підлегла комусь. «Мисляча» — отже, цілеспрямована. Отак-то. З Ганною Прокопчук, звісно, подумаємо. Наш фюрер, — Стецько назвав Бандеру на німецький кшталт, — обіцяв зв'язатися з референтом у секретаріаті генерал-губернатора Франка — той, кажуть, захоплювався архітектурою. Як їхній Шпеєр.
Наступної ночі Трушницького розбудив різкий грюкіт у двері — приїхало гестапо.
Обшук у хаті був недовгий, а потім панові Ладиславу, хлопчикам та старій Ванді наказали одягнутися і взяти з собою найнеобхідніше.
— А в чому річ? — нерівним голосом запитав пан Ладислав. — Моя мати перенесла тяжке запалення легенів, вона ще не встає з постелі…
— У нас гарний лазарет, — заспокоїв його офіцер, що керував арештом, — вам не слід тривожитись за майбутнє матері.
— А діти? — Пан Ладислав заплакав, і діти також заплакали тоненькими голосами, а стара пані аж зайшлася рикаючим кашлем.