Три грані часу
Шрифт:
А потім — геологічний молоток.
Тато приніс його увечері, коли повернувся з роботи. Показав якийсь довгий предмет, загорнутий у цупкий жовтий папір.
— А вгадай, що це таке?
Серце Юркове так і тьохнуло:
— Молоток?!
— Ти диви, вгадав! — удав із себе розчарованого тато. — Ну, твоє щастя — бери!
Юрко ухопив дорогоцінний пакунок, став поспіхом розв’язувати шпагат.
Спершу появилася ручка: довга, старанно вистругана, вона сама вкладалася в долоню. А тоді прямо в душу Юркову відполірованим білим металом сяйнув молоток. Геологічний. Справжнісінький.
— Ну, як?
Очі татові сяють не меншою втіхою, аніж у сина.
— Сила! — говорить Юрко, розмахуючи молотком. — Можна, я з ним вийду у двір?..
І, нарешті, настав день, коли вони мали летіти в Казахстан.
Хоч мама поставила будильник рівно на п’яту, Юрко майже не спав: боявся запізнитися. Схоплювався кілька разів протягом ночі, вдивлявся в стрілки: йому здавалося, що годинник раптом узяв та й зупинився. Або не задзвонить. Врешті не витримав. Підійшов до дверей, відчинив, тихенько покликав:
— Тату!.. Та…
Тато заворушився, звів сонну голову:
— Чого тобі, Юро?
— Уже, мабуть, пора…
Тато став позіхати. Він завжди перед тим, як устати, отак позіхав: довго, голосно й смачно. Мама щоразу сердилася:
— Та замовкни — сусідів побудиш!
Сьогодні, однак, не сказала нічого: мабуть, тому, що вони від’їжджали.
Потім вони снідали, а два рюкзаки, набехкані, стояли вже посеред кімнати: більший — татів, менший — Юрків, і Юрко весь час мацав ніж: чи висить, чи не одірвався, а мама наказувала:
— Ти ж, Юро, гляди мені, бережися… Та слухайся тата… А ти не пускай його самого в гори, — це вже татові. — Та пишіть частіше. Ми з Оленкою за вами скучатимем…
В мами підозріло блищать очі, і Юркові теж пощипує в носі. Але він — мужчина, то лише супиться.
— Їж, Юро, їж, — каже мама ласкаво. — Рушники не забули?
— Ні, — каже тато. — У рюкзаці.
— А бритву?
Татова виделка повисає в повітрі.
— Я так і знала! Що б ви робили без мене?
Врешті й бритва лягає у татів рюкзак. І їм треба прощатися.
— Ну, — каже тато.
Мама, зітхнувши, обіймає його, цілує якось аж сердито.
— Востаннє, — каже вона. — Востаннє ти їдеш у те прокляте “поле”! Або ми, або твоя геологія!
Тато зблимує світлими віями і не каже нічого: ця фраза мамина лунає щороку, як тільки тато вирушає в дорогу.
Потім мама цілує Юрка:
— Гляди: будь у мене розумним хлопцем.
Юрко ще більш морщиться, щоб не розплакатися: йому зараз дуже жалко маму. Мама зараз така самотня, совість так мучить Юрка, що він обіймає її за шию й шепоче на вухо:
— Ма, що тобі привезти?
— Приїжджай сам здоровий, — всміхається мама крізь сльози.
Вони беруть рюкзаки, і мама вже вкотре жахається:
— Боже, які страшні! Ви ж собі хребти поламаєте!
— Не поламаємо! — відповідає за себе й за тата Юрко.
Таксі вже чекає на них — світить червоним вогником. Юрко сідає попереду, біля шофера, він чекає, що водій почне розпитувати, куди вони їдуть, але той мовчки веде машину, і Юрко розчарований. Одвертається, ображений, до віконця, дивиться на сонні будинки, що проносяться
— Тату, а гадюки там є?
— Повнісінько, — всміхається тато.
Юрко задоволений. “От! — поглядає він скоса на шофера. — Чуєш, куди ми летимо!”
Аеропорт зустрічає їх напівсонною тишею: ще рано. Зрідка загуде літак, та одразу ж і затихне. Однак величезна споруда із скла та бетону повна людей: одні куняють на лавках, інші розмовляють тихенько, а більш нетерплячі не відходять од табло, на яких світяться цифри. Юрко із татом пройшли досередини, поскидали рюкзаки.
— Зачекай, я довідаюся, де нас реєструватимуть, — каже тато і зникає у натовпі.
Юрко лишається з рюкзаками. Йому здається, що всі тільки на нього і дивляться. Він уже жалкує, що запакував до рюкзака молоток: треба було припнути до ременя. Він ревниво оглядається, чи немає більше геологів, але геологів не видно, недалеко тільки весела група туристів із веслами та запакованими байдарками. Всі як один у зелених костюмах, в таких же, як у Юрка, черевиках, ще й з гітарами. Юрко набирає ще більш незалежного та гордого виду, хоч йому аж пече познайомитись із ними, розповісти про тата й про себе.
Аж ось і тато.
— Пішли, вже розпочалась реєстрація, — каже заклопотано він.
Потім була оголошена посадка, і Юрко пройшов за скляні двері, слідом за татом. Тут їх зустріли строгі жінки у синіх костюмах, ще й міліціонер стояв поруч. Одна з тих жінок наказала Юркові пройти крізь величезний магніт, і тільки він ступив — засвітилася червона лампочка, задеренчав різко дзвінок.
— Який у тебе металевий предмет? — спитала строго жінка.
Юрко так і похолов: згадав про ніж, що висів у нього на поясі.
— Ну, показуй, показуй!
І міліціонер вже заходить з іншого боку, щоб Юрко, мабуть, не втік. І такий переляканий вигляд у Юрка, що жінка не витримала: глянувши на ніж, посміхнулася, махнула рукою: проходь!
Х-ху, пронесло!..
А тато ще й насміхається:
— Посадили б, що я мамі сказав би?.. Та не біжи так — встигнемо!
У літаку Юрко нетерпляче дивився в кругле віконце: чи скоро летітимуть? Бо літак все котився й котився, мовби пілоти перед тим, як злетіти, захотіли накататися досхочу. Ось літак зупинився, постояв, наче роздумуючи, куди ще повернути, а потім так заревів турбінами, що Юркові одразу ж у вуха мов вати набило, затремтів, завібрував усім корпусом — рушив із місця. Швидше і швидше миготять кольорові ліхтарики, що вишикувалися обіч бетонки, зливаючись у суцільну пульсуючу лінію, — літак стукнувся колесами раз, вдруге — одірвавсь од бетону. Земля провалилася, пірнула донизу, а їм назустріч понеслося бліде ще небо — все ближче і ближче, і застиглі хмарини, що враз видовжувалися, повисли легким туманом. А літак все линув і линув угору, він наче хотів якомога далі одірватися од землі, що розгорталася внизу кольоровою картою: квадратами полів і блюдцями озер, густими щітками лісів і тоненькими нитками доріг, сірниковими коробками будинків і сріблястою стрічкою Дніпра. Переривистий, натужний гул переріс у спокійне гудіння, і табло, де було попередження не курити й застебнути ремені, погасло.