Три таємниці Великого озера
Шрифт:
– Ведмідь? Справжній бурий ведмідь гризлі?! Настирливе ревіння повторилось уже зовсім поруч, і я чекала, що зараз гігантська почвара зазирне у вікно. У той момент я не усвідомлювала, що вікно забите дошками - певно, щоб зберегти тепло.
Я штовхнула ногою двері, досі затискаючи в руці відкупорену бляшанку.
Просто переді мною, підпираючи кошлатою спиною стовбур невідомого дерева, стояв ведмідь. Чорний ніс, великий і вологий, стріпував ніздрями. Маленьких очиць ведмедевих я не бачила, але була певна, що в них зблискують хтиві іскорки. Ведмеді гризлі хоч і підсліпуваті,
З переляку ноги мої підігнулись, і я попливла вниз по одвірку, чіпляючись курткою за трухле дерево. Шкарубкий звук захиркотів у тиші. Дзеркально повторюючи мій рух, ведмідь теж присів на задніх лапах і сердито загарчав - поки що зовсім тихо, але загрозливо.
Ухопившись рукою за перехняблені двері, я сяктак випросталася. Ведмідь також поволеньки звівся на задні ноги та зробив очевидний рух назустріч мені. Я інстинктивно відступила ліворуч, наче можна було у зимовому лісі розминутися з ведмедем гризлі, котрий ніяк не вляжеться у сплячку! Звір притупнув і теж ступив убік, перетинаючи мені шлях до втечі.
Крок ліворуч - і ведмідь туди ж. Крок праворуч - і ведмідь за мною. Мовчазний божевільний танок. Здавалося, звір захопився грою і навіть припинив ревти.
– Що це ти робиш?
Ой! Я ж цілковито забула про Петрикове існування! Щось пробурмотівши, професор Аніт, який також тримав у руці відкупорену бляшанку, кинув ведмедю. Бляшанка не долетіла до чорного велетня якийсь метр і впала у сніг. Вміст її вивалився, і на снігу намалювалася червоняста пляма, наче розлетілися розпатрані тельбухи. Наслідуючи Петриків рух, я також шпурнула свою бляшанку ведмедеві - запізно помітивши, що він нахиляється до рожевої плями на снігу й принюхується.
Бляшанка влучила хижакові просто в чорний чутливий ніс.
Ведмідь ревнув так, що з сосон посипалася глиця. Смикнувши мене за собою, Петрик рвонув нашими старими слідами. У вухах відлунював ображений рик і хрускіт поламаного віття, а ще стугоніння крові. Мої чобітки були повні снігу, я не бачила стежки у призахідних косих променях сонця, бо в потилицю дихав страшний звір.
Не відаю, як ми подолали кілька кілометрів бездоріжжя - вгору, вгору, до Гнізда Буревісника. Петрик зупинився щойно на вершечку коло насосної станції. Я ледве переводила подих і весь час несамохіть озиралася назад.
– Чого ти весь час озираєшся?
– не витримав нарешті Петрик, витрушуючи з-за коміра сніг.- Ніякого ведмедя не було. Бо якби був, ми б від нього зроду не втекли.
– А хто ж тоді?… - роззявила я рота.
– Ґічімаква - Великий Ведмідь. Дух. Я показала Петрику кулак.
Ми застрибнули в машину, і не встиг водій іще повернути ключ у замку запалювання та врубати пічку, як я розстебнула куртку і стягнула шапку. Тіло пашіло, але я не відчувала ні задубілих рук, ні щік - так наче позбулася тіла та зробилася невагомою й ефемерною.
Темна хмарка зненацька набігла на сонце, яке нестримно котилося на захід - от-от провалиться у незмірні глибини озера. Вчулося легке ляпання крил, я повернула голову й побачила, як великий птах
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
ФАЛЬШИВА ТРИВОГА
Султана, як уже згадувалося, була справжньою бангладеською князівною.
Вдома вона викладала в університеті англійську мову й літературу, і до двадцяти вісьмох років, аж поки не вийшла заміж за свого колегу - молоденького професора економіки, Султана вміла орудувати тільки слугами та служницями.
Заміжжя перевернуло її життя з ніг на голову. По-перше, магічним чином зникли слуги - всі вони залишились у батьківському палаці, а чоловік не лишень не мав фінансової потуги задовольняти витребеньки дружини, але й цілком у соціалістичному дусі не схвалював експлуатацію найманої праці.
По-друге, Султана раптом дізналася, що їжа, яку вона споживає щодня щонайменше двічі, а частіше тричі, на столі сама не з’являється - її треба купувати і готувати, і добре ще, коли не доводиться самій вирощувати! Першим подарунком, який зробив Султані чоловік, був кривий, мов ятаган, східний ніж на підставці, і Султана довгі години простоювала перед ножем на колінах, намагаючись навчитися різати м’ясо у повітрі. Султана зростала правовірною мусульманкою, і непокора чоловікові навіть не спадала їй на думку.
По-третє, чоловікові раптом забаглося підвищити наукову кваліфікацію, і він не вигадав нічого ліпшого, як чкурнути з квітучого Бангладеш у засніжену Буремну Затоку й потягти молоду дружину за собою. Двадцять п’ять розкішних сарі, які Султана привезла з теплого краю, їй просто не було куди вдягнути у Буремній Затоці!
Ах, сарі, сарі! Червоні, жовті, рожеві, зелені, пишно гаптовані золотом! Без сарі життя жінці цілком не таке! Навіть якщо ти припасла величеньку скриньку золотих прикрас і, як будь-яка порядна князівна, недбало тримаєш її у своїй кімнаті просто на столі - повну шкатулку перснів, сережок, браслеток і ланцюжків - та часом перебираєш і приміряєш золоті цяцьки, бо ж у занадто демократичній Буремній Затоці у тебе ще не було нагоди похизуватися перед товаришками східними своїми розкошами!
А коли ще й халяльного м’яса ніде не дістанеш, бо немає в Буремній Затоці мусульманської діаспори, і замовляти яловичину доводиться в сусідньому місті - і ти змушена харчуватися курятиною, щодня курятиною, яка стоїть тобі уже поперек горла!
Єдина відрада для душі - скликати гостину і запросити на неї своїх однокурсників, доки чоловік зайнятий на семінарі з макроекономіки. До гостини Султана довго готувалася, куховарила й прикрашала будинок, і коли ми з Джеклін і Майклом переступили поріг її хати, ніздрі нам принадливо залоскотали терпкі пахощі східних прянощів.