Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Тим часом Султана з навішаними погонами обернулась у мій бік і, певно, зауваживши на моєму обличчі фантастичний захват, спитала:
– Ти просунулась у своєму розслідуванні?
– Ще не знаю…
– Ми зараз луснемо з цікавості,- підохотив мене Майкл.
Щоб ознайомити колег із довжелезною Ліниною епістолою, яку я нещодавно отримала, пішло хвилин п’ятнадцять. Не забула я розповісти і про те, що в хаті Ромчика Данильця ми бачили нотатник, на якому збереглися схожі на кириличні літери «Л. Д.», тобто Ромчик…
– Шукав Леоніда Дуніна саме в Буремній Зато- ці!
– вигукнула Султана.
– А може,- похитала я головою,-
«Л. Д.» - то ініціали його діда Левка Данильця?
– Навіщо?
Я гарячково міркувала над правдоподібним поясненням неймовірної теорії.
– Бо він… бо він… бо він комусь доводив, що Левко Данилець і Леонід Дунін мають однакові перші літери, тож звинувачувати когось із цих двох тільки на підставі ініціалів не можна!
– Кому ж у Буремній Затоці він міг це доводити?
– Джеклін подивилася на мене, як на дитину.- Тут ні про одного, ні про другого ніхто й не чував!
– Якраз у Буремній Затоці,- заперечила я,- прізвище «Дунін» чував багато-хто! То до вас,- я обвела поглядом Джеклін, Петрика і Султану,- це ім’я й не повинне промовляти, але ж того, в кому вирує половина славної козацької крові,- я багатозначно кивнула в бік Майкла,- воно аж ніяк не повинне лишати байдужим!
Майкл викотив на мене очі поза круглими скельцями окулярів. Я наступала:
– Може, ти й до недільної української школи не ходив? Може, ти й про Наталену Королеву ніколи не читав?
– Ходив… читав… а до чого тут?…
– А до того, що батько Наталени Королеви - граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський, нащадок польської гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських.
– А була ще й українська гілка?
– Аякже! У сімнадцятому столітті хлопець зі старого польського графського роду, Базиль Дунін-Борковський, утратив батьків, і його взяв на виховання дядько, який служив у козацькому війську. Після Андрусівського перемир’я між Польщею і Росією Базиль Касперович, не бажаючи втрачати спадкові землі, вихрестився у православ’я, пристав до українського війська і згодом дослужився до другої за рангом посади в тодішній українські ієрархії - до генерального обозного, себто скарбника. То вже були часи гетьмана Івана Мазепи.
– Той, кого ти шукаєш,- спитала простодушна
Султана,- нащадок саме цього Дуніна?
– Якби я це знала! Поки що маю тільки нічим не підкріплені здогади.
– Але ж ти чомусь пов’язала в одне історичну особу й Леоніда Дуніна?
– Є в мене одна теорія… Ще й досі на Чернігівщині збереглися перекази про полковника Дуніна-Борковського, який надбав незліченні статки, запродавши душу дияволу. І хоч він щедро жертвував на церкви і монастирі, народ на це тільки відмахувався: то він намагається гріхи замолити. Темна й суперечлива була постать Василя Дуніна-Борковського! А тепер погляньте на нашого фігуранта - Леоніда Дуніна. По війні він зник безвісти. У зраді звинуватили Левка Данильця на підставі ініціалів, але у Дуніна ініціали були такими самими. Якщо припустити, що Леонід Дунін і справді був нащадком Василя Дуніна-Борковського, а яблучко від яблуньки недалеко падає…
– Тоді,- вигукнула Султана,- він переховується десь у Буремній Затоці й порішив Романа Да…
– Данильця.
– …щоб той його, зрадника, не викрив! Я тяжко зітхнула.
– Насправді ця теорія кульгає на обидві ноги. Розумієте, навіть якщо Леонід Дунін когось і зрадив, він не вчинив глобального злочину проти людства, не був, скажімо, наглядачем в Освенцімі, його не засуджували
Пітер Аніт глядів у вікно, заклавши руки в кишені. Довге чорне пасмо лежало на щоці, і на ньому танцював косий вечірній промінь. Не повертаючи голови, Петрик промовив:
– Ожавашко казала…
Чотири голови жваво обернулися до нього.
– Я так і знала,- грюкнула я кулаком по столу,- що це ти умикнув Ожавашко з лікарні!
– Де вона зараз?
– занепокоєно вигукнув Майкл.
– Хто така Ожавашко?
– одностайно запитали Джеклін і Султана.
Ожавашко, якщо можна так висловитися, плуталась під ногами й ніяк не вписувалась у мою історичну схему. Який стосунок може мати червоношкіра аборигенка Буремної Затоки до коштовної спадщини Дуніних-Борковських?…
Петрик підняв долоні, затуляючись ними, як щитом.
– «Умикнув» - яке цікаве слово! Каюся, допоміг Ожавашко вибратися з лікарні. Вона дуже дохідливо пояснила мені, що їй у МакКілера загрожує небезпека, а поліція і не планує надавати персональну охорону…
– Але чому ж ти мені нічого?…- почала була я. Петрик набурмосився.
– Тому що Ожавашко зникла вже на другий день! Я завіз її в селище до своєї тітки, вона обіцяла сидіти тихо як мишка й нікуди не рипатися. Я повернувся на- завтра - вона зникла вночі. Тітка била себе кулаком у груди й божилася, що звечора Ожавашко нормально лягла спати і навіть заснула - тітка кілька разів ходила перевіряти. А зранку, коли тітка збудилася, Ожавашко вже не було. Вислизнула. Але навіщо? Куди подалася? Чому не дочекалася мене?!
– А може, її викрали?
Петрик, пополотнівши, замотав головою.
– Ні! Навіть думати про таке не хочу!
Я набралася духу й виклала Петрику всі свої підозри.
– Професоре Аніт, коли вже у нас пішла така відверта розмова, давайте прояснимо все до кінця, щоб не було жодних недомовок. Усі пам’ятають, як у листопаді в бібліотеці зчинилася фальшива тривога? А трохи згодом з’ясувалося, що з однієї з облікових книг зникла вельми потрібна сторінка, яка стосувалася саме українських архівів. Гадаю, все це - ланки одного ланцюжка. А тебе, Петрику, саме під час фальшивої тривоги з якогось дива занесло в бібліотеку. Що ти там робив? Відповідай!
Петрик потер чоло й заправив волосся за вуха.
– Що робив, що робив… Не пам’ятаю я, що я там робив! Просто повз проходив - і все!
– І все?
– підозріло звузила я очі.
– Нехай мене скунс перестріне!
Поки ми з друзями патякали, від Ліни Оверченко упав у скриньку віртуальний лист. Я швиденько розпечатала його. Як виявилося, Ліна теж байдиків не била, а збирала інформацію про Дуніна-Борковського. Щоправда, на відміну від мене, підійшла до справи по-науковому й відкопала розвідку Георгія Папакіна про фамільні архіви української козацької старшини. Пан дослідник з’ясував, що свого часу існував архів і Дуніних-Борковських. Хто започаткував його, не з’ясовано. Як писав Георгій Папакін про можливого засновника, « імовірно, ним міг бути Василь Дунін-Борковський (†1702). Місце зберігання, вміст та істо- рична доля [архіву] не відомі. За повідомленням О. Лазаревського, розпорошений ще в ХІХ ст.».