Три таємниці Великого озера
Шрифт:
– Я не заваджу?
Пітер Аніт дістав із кишені дві половинки яєчної шкаралупи та приклав до очей.
– Ой, Петрику, ти мене налякав! Що це в тебе?
– Готуюся до завтрашньої лекції. Пам’ятаєш, у романі Маргарет Атвуд [5]люди з очима білими й порожніми, як яєчна шкаралуща? Люди, які нещадно експлуа- тують землю анішинабе, знищуючи останні сліди тубільної культури, щоб виправдати власні імперські зазіхання на «нічийні, пустельні землі»… До речі, ти не хочеш прочитати лекцію замість мене?… Бачу, бачу, я невчасно зі своєю пропозицією.
Він гмикнув
У звіра на долівці -
Великі жовті очі.
У грубі жар яриться,
Затихнути не хоче.
Вогонь дратує шкіру,
Руді малює плями.
У вікна - хорий, хирий -
Вповзає білий ранок.
І вже ти - за дверима.
На вистиглій долівці
Мій звір ридає ридма
В покинутій домівці.
Дійсно так - чи мені тільки здається, що вірші стилістично перегукуються з Оленою Телігою? Ритміка, мелодика - напрочуд виразні. Зорові образи - так, постають, але здебільшого ці вірші сприймаються на слух. Якби не тиша бібліотеки, я б зачитала кілька рядків на повний голос - вухом перевірити, як слова ліпляться одне до одного. Дуже люблю, коли слова саме так нижуться разком, уголос промовиш - розсипаються, дзвенять, мов пірване намисто. Ох, у Стефановича такі коралі, такі перли в намисті!
Але ні, цей автор не міг належати до Празької школи, бо в іншому разі про нього дійшли б до нас бодай мінімальні відомості. Проте нема сумнівів, що поетів Празької школи він читав і знав. Не наслідував - писав ув одному ключі… Мені зробилося гаряче: а якщо десь збереглися листи, щоденники, інші рукописні збірки, а якщо мені поталанить розкопати ще й публікації…
Мозолі ще не натер ти
Від меча, а кров болить.
Біль розритої землі
Довше часу, більше смерти.
Нам з тобою не питати,
Шлях правдивий наш чи ні,
Бо за нами день і ніч
Бог стоятиме на чатах.
– Ми зачиняємося,- пролунало ввічливе нагадування бібліотекарки. Руки шарпнулися, ледь не вронивши знахідку. Випустити зараз із долонь дорогоцінні аркуші? Розлучитися з ними на цілу ніч?!
Навпомацки, як п’яна, я підвелася на рівні ноги та попростувала до ліфта, який шугнув
На зупинці автобуса я стояла сама-одна, а в голові безладно зринали окремі слова й цілі рядки щойно прочитаних віршів. Ох, не встигла відксерити! Можна було б залізти в інтернет, спробувати пошукати…
З-за клена, який ронив останні червоні листочки, вихопилася руда тінь. Я сахнулась. Тінь крутнулася на місці, мов перевіряючи, чи я на зупинці сама, й тоді з’явилися пухнастий хвіст, гострий писок і великі настовбурчені вуха. «Песику!
– покликала я, простягаючи руку.- Ти чий?» У Буремній Затоці безпритульні пси не шастають вулицями, хіба що дикі коти трапляються.
«Я не песик,- образилася руда тінь,- хіба не бачиш: я койот!»
«Вибач, ніколи не стрічала живого койота,- зізналась я,- тільки на малюнках… А чому ти тут?»
«Тому що маю тобі дещо показати… Заплющ очі! Бачиш - околиця міста, одноповерховий цегляний будинок…»
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
РІК 1941
Oдноповерховий цегляний будинок на околиці міста готувався до гостини. Хатою кружляли смачні запахи близької гулянки.
– Хотів би я знати, де наші гості…
У відповідь на суворий голос - дзвоник у двері: телень-телень. Семен по-військовому повернувся на закаблуках, опустив пляшку домашньої вишнівки на круглий столик посеред жаркої, червневим сонцем напаленої кімнати. Столик загудів глухо.
– Іду-у-у!
– крикнув Семен і опинився у парких півтемних сінях.- Хто замкнув двері?
Знадвору - сміх і голоси. Семен квапливо відчинив. До сіней ввалилися дві пари штанів.
– Торт!
– доповів веселий чоловічий голос, і в Семеновій руці опинилася кругла коробка, від якої пахло солодким і ванільним.- І до торта!
З-під приполи піджака визирнула кругла прозора пляшка.
– Дівчата!
– гукнув Семен до кухні.- Вони нарешті тут!
Із кухонних дверей - дві голови: одна над другою. Менша дівчина з перманентними каштановими кучериками, на сукні плечі широкі, декольте - глибше за всі допустимі межі. Повні руки мокрі, вона тримає їх перед собою, мов хоче якнайшвидше позбутися. Вона вічно заклопотана, завжди подумки - у десятьох різних місцях. Це Орися Байда, молодша сестра. Вчора їй виповнилося дев’ятнадцять.
Трошки вище - майже хлоп’яча стрижка старшої, двадцятидвохрічної Оксани Байди. Очі в неї сірі, суворі, на світ глядять із недовірою, і тільки ковзнувши по Семеновій тонкій шиї над розшпиленим коміром сорочки - м’якшають.
– Проходьте, не стійте в дверях!
Гості виповнили гамором дивну шестикутну кімнату, в центрі якої - круглий столик під святковою скатертиною, келишки високі, кришталеві, порцеляна тарілок - дзвінка і мовби прозора. До пляшки домашньої вишнівки долучилася горілка з червоною наліпкою, а торт всівся на етажерці під синім круглим абажуром торшера, з якого звисали пухнасті жовті китиці.