Три таємниці Великого озера

Тисовська Наталя

– Я не заваджу?

Пітер Аніт дістав із кишені дві половинки яєчної шкаралупи та приклав до очей.

– Ой, Петрику, ти мене налякав! Що це в тебе?

– Готуюся до завтрашньої лекції. Пам’ятаєш, у романі Маргарет Атвуд ^[5]люди з очима білими й порожніми, як яєчна шкаралуща? Люди, які нещадно експлуа- тують землю анішинабе, знищуючи останні сліди тубільної культури, щоб виправдати власні імперські зазіхання на «нічийні, пустельні землі»… До речі, ти не хочеш прочитати лекцію замість мене?… Бачу, бачу, я невчасно зі своєю пропозицією.

Він гмикнув

і повернувся йти. І справді: я слухала Петрика хіба одним вухом, адже переді мною - найцікавіша в світі таємниця.

У звіра на долівці -

Великі жовті очі.

У грубі жар яриться,

Затихнути не хоче.

Вогонь дратує шкіру,

Руді малює плями.

У вікна - хорий, хирий -

Вповзає білий ранок.

І вже ти - за дверима.

На вистиглій долівці

Мій звір ридає ридма

В покинутій домівці.

Дійсно так - чи мені тільки здається, що вірші стилістично перегукуються з Оленою Телігою? Ритміка, мелодика - напрочуд виразні. Зорові образи - так, постають, але здебільшого ці вірші сприймаються на слух. Якби не тиша бібліотеки, я б зачитала кілька рядків на повний голос - вухом перевірити, як слова ліпляться одне до одного. Дуже люблю, коли слова саме так нижуться разком, уголос промовиш - розсипаються, дзвенять, мов пірване намисто. Ох, у Стефановича такі коралі, такі перли в намисті!

Але ні, цей автор не міг належати до Празької школи, бо в іншому разі про нього дійшли б до нас бодай мінімальні відомості. Проте нема сумнівів, що поетів Празької школи він читав і знав. Не наслідував - писав ув одному ключі… Мені зробилося гаряче: а якщо десь збереглися листи, щоденники, інші рукописні збірки, а якщо мені поталанить розкопати ще й публікації…

Мозолі ще не натер ти

Від меча, а кров болить.

Біль розритої землі

Довше часу, більше смерти.

Нам з тобою не питати,

Шлях правдивий наш чи ні,

Бо за нами день і ніч

Бог стоятиме на чатах.

– Ми зачиняємося,- пролунало ввічливе нагадування бібліотекарки. Руки шарпнулися, ледь не вронивши знахідку. Випустити зараз із долонь дорогоцінні аркуші? Розлучитися з ними на цілу ніч?!

Навпомацки, як п’яна, я підвелася на рівні ноги та попростувала до ліфта, який шугнув

униз, мов стрибнув із кручі, й загудів, застогнав вітер у холодній шахті, дмухнув на мене передчуттям зими.

На зупинці автобуса я стояла сама-одна, а в голові безладно зринали окремі слова й цілі рядки щойно прочитаних віршів. Ох, не встигла відксерити! Можна було б залізти в інтернет, спробувати пошукати…

З-за клена, який ронив останні червоні листочки, вихопилася руда тінь. Я сахнулась. Тінь крутнулася на місці, мов перевіряючи, чи я на зупинці сама, й тоді з’явилися пухнастий хвіст, гострий писок і великі настовбурчені вуха. «Песику!
– покликала я, простягаючи руку.- Ти чий?» У Буремній Затоці безпритульні пси не шастають вулицями, хіба що дикі коти трапляються.

«Я не песик,- образилася руда тінь,- хіба не бачиш: я койот!»

«Вибач, ніколи не стрічала живого койота,- зізналась я,- тільки на малюнках… А чому ти тут?»

«Тому що маю тобі дещо показати… Заплющ очі! Бачиш - околиця міста, одноповерховий цегляний будинок…»

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РІК 1941

Oдноповерховий цегляний будинок на околиці міста готувався до гостини. Хатою кружляли смачні запахи близької гулянки.

– Хотів би я знати, де наші гості…

У відповідь на суворий голос - дзвоник у двері: телень-телень. Семен по-військовому повернувся на закаблуках, опустив пляшку домашньої вишнівки на круглий столик посеред жаркої, червневим сонцем напаленої кімнати. Столик загудів глухо.

– Іду-у-у!
– крикнув Семен і опинився у парких півтемних сінях.- Хто замкнув двері?

Знадвору - сміх і голоси. Семен квапливо відчинив. До сіней ввалилися дві пари штанів.

– Торт!
– доповів веселий чоловічий голос, і в Семеновій руці опинилася кругла коробка, від якої пахло солодким і ванільним.- І до торта!

З-під приполи піджака визирнула кругла прозора пляшка.

– Дівчата!
– гукнув Семен до кухні.- Вони нарешті тут!

Із кухонних дверей - дві голови: одна над другою. Менша дівчина з перманентними каштановими кучериками, на сукні плечі широкі, декольте - глибше за всі допустимі межі. Повні руки мокрі, вона тримає їх перед собою, мов хоче якнайшвидше позбутися. Вона вічно заклопотана, завжди подумки - у десятьох різних місцях. Це Орися Байда, молодша сестра. Вчора їй виповнилося дев’ятнадцять.

Трошки вище - майже хлоп’яча стрижка старшої, двадцятидвохрічної Оксани Байди. Очі в неї сірі, суворі, на світ глядять із недовірою, і тільки ковзнувши по Семеновій тонкій шиї над розшпиленим коміром сорочки - м’якшають.

– Проходьте, не стійте в дверях!

Гості виповнили гамором дивну шестикутну кімнату, в центрі якої - круглий столик під святковою скатертиною, келишки високі, кришталеві, порцеляна тарілок - дзвінка і мовби прозора. До пляшки домашньої вишнівки долучилася горілка з червоною наліпкою, а торт всівся на етажерці під синім круглим абажуром торшера, з якого звисали пухнасті жовті китиці.