Три товариші
Шрифт:
– Яка розкіш! – сказав я. – А де ж він?
– Пішов купити щось попоїсти.
– Блискуча ідея! Мене щось наче похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів.
Кестер кивнув.
– Поїсти ніколи не завадить. Основний закон усіх старих вояків. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло – записав «Карла» на перегони.
– Як? – вихопилося в мене. – На шосте?
Він кивнув.
– Бий його сила Божа, Отто, але ж там беруть участь класні машини!
Він знову кивнув.
– Я пустив його по класу спортивних
Я засукав рукава.
– Тоді до роботи, Отто. Промиємо як слід мастилом нашого улюбленця!
– Стій! – гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. – Спершу нам самим треба заправитися!
Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду, як камінь, копчену ковбасу, шпроти. Було й холодне пиво. Ми їли, як загін зголоднілих молотників. Тоді взялися до «Карла». Години зо дві морочилися з ним, перевірили й помастили всі підшипники. Потім ми з Ленцем повечеряли вдруге. Готфрід увімкнув світло й на «форді». Під час аварії одна з його фар випадково вціліла. Тепер вона стирчала на задертому вгору шасі, кидаючи шмут світла кудись у небо.
Ленц, задоволений, обернувся.
– А тепер, Роббі, неси-но сюди пляшки. Справимо Свято квітучого дерева!
Я поставив на стіл коньяк, джин і дві чарки.
– А ти? – запитав Готфрід.
– Я не питиму нічого.
– Як це так? Чого?
– Бо в мене пропала охота до цієї проклятої пиятики.
Ленц уважно глянув на мене, а тоді, звертаючись до Кестера, сказав:
– Наш малий з’їхав з глузду.
– Дай йому спокій, якщо він не хоче, – відповів Кестер.
Ленц налив собі повну чарку.
– Хлопець уже з якогось часу трохи звихнений.
– Це ще не найгірше, – промовив я.
Над фабричним дахом, навпроти нас, викотився великий червоний місяць. Якийсь час ми сиділи мовчки.
– Скажи-но мені, Готфріде, – почав я, – ти фахівець у справах кохання, правда ж?
– Фахівець? Я старий майстер у справі кохання, – відповів скромно Ленц.
– Добре. Я хотів би знати, чи завжди закохані поводяться по-дурному?
– Як це так, по-дурному?
– Та от так, ніби ти напідпитку. Базікають казна-що, плетуть дурниці, брешуть…
Ленц зареготався:
– Слухай, малий! Кохання – це омана. Чудесна омана матері-природи. Глянь на цю сливу! Вона саме тепер обманює нас. Причепурилась, удає з себе гарнішу, ніж буде потім. Було б жахливо, якби кохання мало хоч якийсь стосунок до правди. Хвалити Бога, проклятущі моралісти не все ще змогли підкорити собі.
Я підвівся.
– То ти вважаєш, що без домішки омани цього взагалі не буває?
– Не буває, малий.
– Але ж тоді можна здорово в дурні пошитися…
Ленц усміхнувся.
– Запам’ятай, хлопче: ніколи, ніколи, ніколи в світі не пошиєшся ти в дурні перед жінкою, якщо робитимеш будь-що заради неї. Навіть коли б грав найбанальнішу комедію! Роби, що хочеш – ходи на голові, плети дурниці, пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного
Я пожвавішав.
– А ти як думаєш, Отто?
Кестер засміявся:
– Мабуть, так воно й насправді…
Він підвівся й відкрив капот на «Карлі». Я приніс пляшку рому, ще одну чарку й поставив на стіл. Отто завів машину. Мотор захурчав глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і втупився поглядом у ніч. Я підсів до нього.
– Тобі доводилося коли-небудь напитися в присутності жінки?
– І не раз, – відповів він, не поворухнувшись.
– Ну й як?
Він скоса глянув на мене.
– Ти хочеш знати: що робити, коли щось накоїв? Ніколи не перепрошуй, малий! Нічого не кажи. Посилай квіти. Без листів. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.
Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що заливало наш двір. Мотор усе ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько двигтіла земля.
– Отепер і я випив би чогось, – сказав я, відкорковуючи пляшку.
Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:
– Місяць уже добре світить, Готфріде, і чарку можна й так знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на «форді». Цей мотлох нагадує мені своєю навскісною фарою війну. Коли такі штуки намацували вночі літака – не до жартів було.
Ленц кивнув.
– А мені це нагадує… ну, та однаково… – Він устав і вимкнув фари.
Місяць високо підбився над фабричним дахом. Він дедалі яснішав і висів тепер на гілках сливи, як жовтий лампіон. Гілки ледь погойдувалися на слабкому вітрі.
– Дивна річ, – сказав, трохи помовчавши, Ленц, – чого це ставлять пам’ятники різним людям, а чому не місяцеві або такому ось усіяному цвітом дереву…
Я рано пішов додому. Відчинивши двері до коридора, почув музику – грав грамофон секретарки, Ерни Беніг. Тихенько співав ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки й пічикато на банджо. І знову той самий голос, проникливий, ніжний, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розчути слова. Тихий жіночий спів якось зворушливо звучав у темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і валізами подружжя Гассе. Мій погляд упав на опудало голови дикого кабана над дверима до кухні, де чути було, як служниця брязкотить посудом.
«Як жити могла я без тебе?…» – співав голос за кілька кроків од мене, за дверима.
Я знизав плечима й пішов до себе в кімнату. Знову почув, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав і зайшов Гассе.
– Я вам не заважатиму? – стомлено спитав він.
– Аж ніяк, – відповів я. – Може, чогось вип’єте?
– Либонь, ні. Ось тільки трохи посиджу…
Він утупив очі в підлогу.
– Вам добре, – сказав він раптом, – ви собі сам-один…
– Дурниці, – заперечив я. – Завжди сидіти самому – це теж не велике щастя… Можете мені повірити…