Туманність Андромеди
Шрифт:
— Але жаль лишається… як вінок на дорогій могилі. Поцілуйте мене, Ведо, люба!..
Молода жінка слухняно виконала прохання, легенько відштовхнула астрольотчика і швидко пішла до головного шляху — лінії електробусів. Ерг Ноор стежив за нею, поки робот — кермовий машини, що саме підкотила, не зупинився і червоне плаття Веди не зникло за прозорими дверцятами.
І Веда крізь скло дивилася на нерухомого Ерга Ноора. У думках настійливо звучав рефрен вірша поета ери Роз’єднаного Світу, який переклав і недавно поклав на музику Арком Гіром. Дар Вітер сказав їй одного разу у відповідь на ніжний докір:
І ні ангели неба, ні духи пучин
Розлучити б ніяк
Не могли б розлучити зі мною її,
Чарівної Аннабель-Лі!
Це був виклик стародавнього чоловіка силам природи, які забрали його кохану. Чоловіка, що не примирився з втратою і нічого не захотів віддати долі!
Електробус під’їздив до вітки Спіральної Дороги, а Веда Конг усе ще стояла біля вікна. Міцно тримаючись за поліровані поруччя, сповнена світлого суму, вона тихенько наспівувала чудовий романс.
2Ангели” — так у сиву давнину в релігійних європейців називали вигаданих духів неба, вісників волі богів. Слово “ангел” і означає “вісник” старогрецькою мовою. Забуте багато століть тому слово…
Тільки на станції Веда опам’яталася від думок, але знову повернулась до них у вагоні Дороги.
— Вісники неба, космосу — так можна назвати і Ерга Ноора, і Мвена Маса, і Дар Вітра. Особливо Дар Вітра, коли він буде в близькому, земному небі, на будівництві супутника… — Веда пустотливо посміхнулась. — Але тоді духи пучин — це ми, історики, — голосно сказала вона, вслухаючись у звук свого голосу, і весело засміялась. — Так, так! Ангели неба і духи пучин! Тільки навряд чи це сподобається Дар Вітру.
Низькі кедри з чорною хвоєю — холодостійка форма, вирощена для Субантарктики, шуміли урочисто й рівномірно на неослабному вітрі. Холодне і густе повітря струмувало швидкою річкою, несучи з собою незвичайну чистоту і свіжість, яка буває лише в повітрі відкритого океану або високих гір. Але в горах вітер, зустрічаючись із вічними снігами, стає сухий, трохи ущипливий, наче ігристе вино. Тут дихан-. ня океану було відчутне вагомим доторком, що огортав тіло вологою.
Будинок санаторію “Біла Зоря” спускався до моря уступами скляних стін, які нагадували своїми закругленими формами гігантські морські кораблі минулого. Блідо-малиновий колір простінків, сходів і вертикальних колон вдень різко контрастував з куполоподібним громаддям темних, шоколадно-лілових андезитових скель, прорізаних голубувато-сірими фарфоровими стежками із сплавленого сієніту. Але тепер пізньоосіння полярна ніч висвітлила і зрівняла всі барви у своєрідному білуватому світлі, яке немовби линуло з глибини неба і моря. Сонце сховалося на годину за південним плоскогір’ям. Звідти широкою аркою випливало величне сяйво, розкинувшись по південній частині неба. Це був відблиск могутніх крижин антарктичного материка, які збереглися на високому горбі його східної половини, відсунуті волею людини, що лишила тільки чверть колишнього колосального щита льодовиків. Біла крижана зоря, іменем якої і названо санаторій, перетворила все навколишнє на спокійний світ легкого світла без тіней і рефлексів.
Четверо поволі йшли до океану по сріблистих відблисках фарфорової стежки. Обличчя чоловіків, що йшли позаду, здавалися вирізьбленими із сірого граніту, великі очі обох жінок стали бездонно глибокими і загадковими.
Ніза Кріт, тулячись обличчям до коміра хутряної накидки Веди Конг, схвильовано заперечувала вченому-істо-рикові. Веда, не приховуючи легкого здивування, вдивлялася в цю зовні схожу на неї дівчину.
— Мені здається, найкращий подарунок, який жінка може зробити коханому, — це створити його заново і тим продовжити існування свого героя. Адже це майже безсмертя!
— Чоловіки думають про нас інакше, — відповіла Веда. — Дар Вітер казав мені, що він не хотів би, щоб дочка була дуже схожа на кохану, — бо важко покинути колись світ
— Але мені нестерпна думка про розлуку з маленькою, моєю рідною істотою, — вела далі захоплена своїми думками Ніза. — Ледве вигодувавши, віддати її на виховання!
— Розумію, але не згодна. — Веда нахмурилась, наче дівчина зачепила болючу струнку в її душі. — Одне з найвелич-ніших завдань людства — це перемога над сліпим материнським інстинктом. Тільки колективне виховання дітей спеціально навченими і відібраними людьми може створити людину нашого суспільства. Тепер майже нема шаленої, як у сиву давнину, материнської любові. Кожна мати знає, що цілий світ голубить її дитину. От і зникла інстинктивна любов вовчиці, яка народилася з тваринного страху за своє дитя.
— Я це розумію, — сказала Ніза, — але якось розумом.
— А я вся, до кінця, відчуваю, що найбільше щастя — приносити радість іншій істоті, тепер доступне будь-якій людині будь-якого віку. Те, що в колишніх суспільствах було можливе тільки для батьків, бабусь і дідусів, а найбільше для матерів… Навіщо неодмінно весь час бути з маленьким — адже це теж пережиток тих часів, коли жінки вимушено вели вузьке життя і не могли бути разом з своїми коханими. А ви будете завжди разом, поки кохаєте…
— Не знаю, але часом так хочеться, щоб поруч ішла крихітна, схожа на нього істота, що стискуєш руки… І… ні, я нічого не знаю!..
— Є острів Матерів — Ява. Там живуть усі, хто хоче сам виховати свою дитину.
— О ні! Але я не могла б бути й вихователькою, як ті жінки, що особливо люблять дітей. Я відчуваю в собі так багато сили, і вже раз була в космосі…
Веда пом’якшала.
— Ви — втілення юності, Нізо, і не тільки фізично. Як усі дуже молоді, ви не розумієте, стикаючись з суперечностями життя, що вони — саме життя, що радість кохання обов’язково приносить тривоги, турботи і горе, тим більші, чим глибше кохання. А вам здається, що все загине від першого удару життя…
При останніх своїх словах Веда раптом збагнула. Ні, не тільки в юності причина тривог і жагучих поривань Нізи!
Веда припустила властиву багатьом помилку: вона вважала, що рани душі заживають одночасно з тілесними пошкодженнями. Зовсім не так! Довго-довго лишається ще рана психіки, глибоко захована в здоровому фізично тілі, і може відкритись несподівано, іноді від зовсім незначної причини. Так і в Нізи — п’ять років паралічу, хоч і з втратою свідомості, але такого, що лишив згадку про себе в усіх клітинках тіла, жах зустрічі з страшним хрестом, який мало не погубив Ерга Ноора.
Вгадавши напрямок думок Веди, Ніза глухо сказала:
— Після залізної зірки я не можу позбутися дивного відчуття. Десь у душі є тривожна порожнеча. Вона існує разом з упевненою радістю і силою, не відкидаючи їх, але й не згасаючи сама. Та боротися з нею я можу лише тим, що захопить мене всю, не лишаючи на самоті з цим… Тепер я знаю, що таке космос для самотньої людини, і ще більше схиляюся перед пам’яттю перших героїв зореплавання!
— Я, здається, розумію, — відповіла Веда. — Я була на розкиданих серед океану маленьких острівцях Полінезії. Там в години самотності перед морем тебе всю охоплює безмежний смуток, наче тоскна пісня, що тане вдалині. Очевидно, древня пам’ять про первісну самотність свідомості говорить людині, якою кволою і приреченою вона була раніше у своїй клітинці-душі. Тільки спільна праця і спільні думки можуть врятувати від цього — прибуває корабель, здавалося б, ще менший, ніж острів, але неосяжний океан уже не той. Жменька товаришів і корабель — це вже особливий світ, який поривається в доступні й покірні йому далі. Так і корабель космосу — зореліт. У ньому ви з відважними і сильними товаришами! Але самотність перед космосом… — Веда вдригнулася. — Навряд чи людина здатна пережити її.