Тунель
Шрифт:
«Чому мені не можна виходити з дому? — думала Мод.— Це несправедливо з боку Мака, що він забороняє мені виходити!»
Вона спробувала ще раз подзвонити по телефону, але в неї нічого не вийшло.
Потім узяла хустку. «Піду подивлюсь,— мовила тихенько сама до себе.— Нехай Мак каже що завгодно. Чого це я повинна сидіти вдома? Та ще й тепер! Жінки, мабуть, поперелякувались, і саме тепер їм потрібна людина, яка б їх утішила».
Та потім Мод знов поклала хустку. Взяла в спальні телеграму від Мака і всоте перечитала
І все ж таки — чому? Чому, власне?
Невже катастрофа така велика?
Гаразд, але саме тепер вона, Мод, не має права стояти збоку. Її обов'язок — допомогти жінкам і дітям. Мод просто-таки розгнівалася на Мака й вирішила піти. Вона хотіла знати, що, зрештою, сталося.
І все ж вона не важилася порушувати дивну вказівку Мака. Крім того, в її душі ворухнувся якийсь зачаєний страх — вона не знала навіть, звідки він. Кінець кінцем Мод рішуче накинула на плечі жовтий прогумований плащ і запнула хусткою голову.
Вона вийшла з дому.
Але на порозі її знов охопив незбагненний страх. Сьогодні, здавалося їй, якраз сьогодні вона не повинна залишати маленьку Едіт саму. Ох, Мак, Мак, це все він натворив своєю безглуздою телеграмою!
Мод забрала Едіт зі «школи», закутала її в жіночу накидку й насунула зраділій дівчинці на біляві кіски відлогу.
— Через годину повернуся! — сказала Мод служниці, й вони пішли.
У садку на мокрій стежці стрибала жаба, і Мод злякалася, мало не наступивши на неї. Едіт радісно вигукнула:
— Ой, яка жабка, мамо! Яка вона мокра! Чого ж вона виходить з дому, коли дощ?
День видався сірий, похмурий, бридкий.
На вулиці вітер подув ще дужче, він шарпав за поли, в обличчя бив холодний косий дощ. «А ще вчора стояла така спека!» — подумала Мод. Едіт подобалося перестрибувати калюжі. Через кілька хвилин перед їхніми очима постало Тунельне — з адміністративними будівлями, заводськими трубами й лісом стовпів електропередач. Сіре й безлюдне лежало воно під дощем і брудом. Мод одразу впало в очі те, що не видно поїздів з камінням! Це було вперше за багато років! Але труби диміли, як завжди.
«Ніхто ж не сказав, що він саме там, де сталася катастрофа»,— міркувала Мод.— Тунель такий великий!» І все ж у голові в неї роїлися плутані, лиховісні думки.
Зненацька Мод зупинилася.
— Чуєш?! — сказала вона.
Едіт звела очі на матір і прислухалась.
До них долинув гамір голосів. Потім вони побачили й людей — сіре, тисячоголове стовпище. Воно не стояло на місці, але крізь туман важко було розгледіти, в який бік воно рухається.
— Чому ці люди кричать? — запитала Едіт.
— Вони стривожені лихом, Едіт. Коли батькам усіх маленьких діток загрожує небезпека, матері, звичайно, дуже непокояться.
Едіт кивнула головою і по хвилі сказала:
— Це, мабуть, дуже велике лихо, правда, мамо? Мод здригнулася.
—
Мод пішла швидше. Вона хотіла;.. А власне, що вона хотіла? Вона хотіла діяти...
Раптом Мод трохи здивовано завважила, що люди підходять ближче! Крики стали гучніші. Завважила вона також, що телеграфний стовп, який щойно стояв на вулиці, упав і зник. Дроти в неї над головою забриніли.
Мод поквапно й схвильовано рушила вперед, не звертаючи вже уваги на жваві розпитування Едіт. Що вони роблять? Що сталося? У голові в Мод усе переплуталося, на мить промайнула думка вернутись і замкнутися вдома, як наказав Мак.
Але тікати від нещасних людей зі страху побачити їхнє лихо — це, вирішила Мод, боягузтво. Нехай вона допоможе не багато, однак хоч що-небудь та зробить. Адже всі її знають — жінки й чоловіки, всі вітаються з нею і пропонують свої послуги, хоч би де вона з'явилась! А Мак? Як би вчинив Мак, коли б опинився тут? Він був би з ними!..
Так міркувала Мод.
Натовп наближався.
— Чого вони так кричать? — спитала Едіт уже з острахом.— А чому вони співають, мамо?
Так, люди справді співали! Що ближче вони підходили, то гучніше лунав їхній хрипкий, безладний спів. Крізь нього прохоплювалися вигуки й крики. То була ціла армія, що сунула плече до плеча через сіре звалище. І Мод побачила, як гурт людей заходився розбивати камінням паровозик вузькоколійки.
— Мамо?!.
«Що це? Мені не слід було виходити з дому»,— подумала Мод і злякано зупинилася. Та вертатися було пізно...
Її помітили. Мод бачила, як ті, що йшли попереду, показали решті на неї, а тоді раптом звернули з дороги й рушили в її бік. Потім вона з жахом угледіла, як вони кинулися бігти до неї. Та, роздивившись, що то переважно жінки, Мод знов опанувала себе.
«Це ж самі жінки...»
Раптово її сповнило безмежне співчуття до цих нещасних, і Мод пішла їм назустріч. О господи, видно, сталося щось жахливе!
Передній гурт жінок, важко дихаючи, вже підбігав.
— Що скоїлось? — гукнула Мод, і її занепокоєння було щире.
Та, побачивши вирази жіночих облич, Мод зблідла. Усі жінки здавалися безтямними, божевільними, вони були напіводягнені, промоклі до нитки, сотні очей спалахували лиховісним вогнем.
Її не слухали. Їй не відповідали. З перекошених ротів вихоплювалося різке, переможне ревіння.
— Усі загинули! — кричали їй голоси на різні лади й різними мовами.
І раптом один жіночий голос вигукнув:
— Та це ж Макова жінка! Вбийте її!
І Мод побачила — й не повірила своїм очам,— як жінка в порваній нічній сорочці, з перекривленим від люті обличчям схопила з землі камінця. Камінець прохурчав у повітрі й зачепив руку Мод.