Тунель
Шрифт:
Її погляд випадково ковзнув за вікно, і вона побачила внизу Нью-Йорк.
Над тисячами пласких дахів до сонця тяглися тонкі, білі й рівні, як свічки, стовпи пари. Нью-Йорк працював, Нью-Йорк стояв на парах, як розігріта машина. Блищали вікнами фасади скупчених висотних будинків. Глибоко внизу, в затінку ущелини Бродвею, повзали мурашки, цятки й малесенькі візки. Згори квартали будинків, вулиці й двори нагадували чарунки, щільники вулика, і мимоволі напрошувалася думка: люди побудували ті чарунки під впливом того самого тваринного інстинкту, що
— Яка краса! — раз у раз вигукувала Етель.
— Хіба ви ніколи не бачили Нью-Йорка згори?
Етель кивнула головою.
— Чому ж,— сказала вона.— Я іноді літаю над містом із Вандерштіфтом. Але в тій машині так дме, що мусиш весь час притримувати вуаль і нічого не бачиш.
Етель говорила природно, скромно, і вся її істота випромінювала простоту й щирість. І Аллан питав себе, чому він при ній завжди почуває себе якось не зовсім спокійно. Він не міг розмовляти з нею відверто. Може, його збивав з пантелику її голос? Узагалі в Америці два типи жіночих голосів: м'який, що йде аж із грудей (такий голос був у Мод), і різкий, трохи носовий — цей здається зухвалим і настирливим. Саме такий голос мала Етель.
Потім Етель зібралася йти. Біля дверей вона обернулась і спитала Аллана, чи не хоче він приєднатися до невеличкої прогулянки на її яхті.
— У мене тепер багато переговорів, жодної вільної хвилини,— відповів Аллан, розпечатуючи листа від Ллойда.
— Ну, тоді іншим разом!! Good bye! — весело кинула Етель і пішла.
У Ллойдовому листі стояло всього кілька слів: «Не спускайте з очей С. В.» Підпису не було.
С. В. означало С. Вулф. В Аллана раптом зашуміло У вухах.
Коли вже Ллойд його попереджує, виходить, він має на це підстави! А може, то інстинкт підказав Ллойдові підозру? Чи його шпигуни?
Недобрі передчуття закрадалися Алланові в душу. Фінанси були не його справою, і він ніколи не цікавився відділом С. Вулфа. То був клопіт адміністративної ради, і шість років все йшло чудесно.
Аллан негайно покликав до себе Расмуссена, заступника С. Вулфа, й, ніби йшлося про звичайну річ, попросив скласти список комісії, яка разом з ним, Расмуссеном, визначила б теперішній фінансовий стан синдикату. Аллан додав, що має намір скоро відновити роботу і хотів би знати, на які суми можна розраховувати найближчим часом.
Швед Расмуссен був чоловік вихований і за двадцять років перебування в Америці європейської ввічливості не забув. Він уклонився й запитав:
— Містере Аллан, ви хотіли б мати список комісії ще сьогодні?
Аллан похитав головою.
— Це справа не дуже спішна, Расмуссен. Можна завтра вранці. Ви встигнете дібрати кандидатури до завтра?
— Звичайно! — всміхнувся Расмуссен.
Того вечора Аллан з успіхом виступив на зборах представників профспілок.
Того вечора Расмуссен застрелився.
Аллан,
7
С. Вулф плив через океан, анітрохи не підозрюючи, що його супроводжують два детективи.
У нього визріло переконання, що найкраще буде доповісти Алланові про втрати. Але він додасть також, що ці втрати, за винятком дріб'язку, не важко відшкодувати іншими вигідними операціями. Після цього С. Вулф відчув полегкість. Та коли радіотелеграф приніс звістку про самогубство Расмуссена, його пойняв жах. Він посилав у Нью-Йорк телеграму за телеграмою. Він заявив, що ручається за Расмуссена й негайно призначить ревізію. Аллан відповів, щоб він більш не телеграфував, а відразу, як тільки приїде, з'явився до нього.
С. Вулф не здогадувався, що над ним уже занесено меч. Він усе ще сподівався, що сам керуватиме ревізією і знайде раду. Може, навіть у смерті Расмуссена його порятунок! Він був ладен на все, аби тільки вийти сухим із води. Якщо треба буде, він піде й на обман. А свій гріх, свою вину в смерті Расмуссена він спокутує допомогою родині покійного.
Як тільки пароплав прийшов до Хобокена, С. Вулф сів у свій автомобіль і помчав на Уолл-стріт. Там він одразу звелів доповісти про себе Алланові.
Аллан примусив його чекати — п'ять хвилин, десять, чверть години. Вулф був дуже здивований. І мужність, яку він так старанно підтримував у собі, з кожною хвилиною покидала його. Коли Аллан нарешті наказав покликати його до кабінету, С. Вулф спробував приховати свою підупалу впевненість астматичним сопінням, що виходило в нього досить природно.
Він увійшов у котелку на потилиці, з сигарою в зубах і вже від самих дверей заговорив.
— А ви, містере Аллан, треба сказати, примушуєте своїх ждати! — докірливо прогримів він і вдоволено засміявся. Потім скинув капелюха й утер на чолі піт.— Як поживаєте?
Аллан підвівся.
— А ось і ви, Вулф! — спокійно промовив він, шукаючи поглядом щось на столі. Голос його нічого не виказував.
Такий тон Аллана знов підбадьорив С. Вулфа, і світ йому наче розвиднився. Та раптом він усвідомив, що Аллан назвав його «Вулфом», а не «містером Вулфом», і відчув у себе під лопаткою ніби холодний ніж. Колись він мріяв у глибині душі про таку фамільярність, але тепер вона здалася йому недоброю ознакою.
Він важко сів, крекнувши, в крісло, відкусив кінчик нової сигари, аж зубами клацнув, і припалив її.