Твердиня
Шрифт:
– Чому? – здивувався Сьома.
– Бо небезпечно.
– Ми гарно заплатимо.
– Скільки?
Семен усвідомлював, що це неправильно, але, враховуючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдонадо катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, на яку вони розраховували:
– Чотириста нуебо-солів, – немислима сума як для Східного Перу.
Чоловік замислився, але згодом заперечно замотав головою.
– Лише один день, – переконував росіянин, – просто відвезете нас, і все.
– Тільки відвезти?
– Так.
Індіанець вагався. Було видно, що йому страшенно
– Це далеко… – задумливо повторив він і несподівано сказав фразу, що сконфузила Семена: – Не хочеться повертатись у темряві…
– Чотириста нуебо-солів, аміґо, – напирав хлопець.
– Добре, – погодився мачігуенга, – приходьте завтра о шостій. – Він простягнув хлопцям руку: – Я Атаучі.
«Атаучі Беззубий», – миттю нарік його Левко.
– Лео.
– Симеон.
– Ходімо, покажу човен.
Мадре-де-діос. Перше наближення
XXXIV
29 липня 2012 року, 16:49 (UTC-5)
Річка Такуатіману
266 кмугору за течією від Пуерто-Мальдонадо
– Це вона. – Левко обома руками стискав «Garmin GPSmap», дивлячись на притоку, що відгалужувалась ліворуч. – Координати збігаються.
– Атаучі, – окликнув човняра Семен, – туди! – І показав пальцем на поворот.
Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга спинив двигун і подивився на росіянина з дивним виразом. На обличчі проступала суміш переляку й образи.
– Я туди не поїду, – прогугнявив він іспанською.
Сьома отетерів.
– Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!
– Далі не поїду, – мотав головою індіанець.
– Що він каже? – Сатомі обернулась.
Вона сиділа в носовій частині човна перед рульовою тумбою, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступались піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталось на тлі зелено-бурого переплетіння тонких стовбурів і листя, – це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові зарості рясно обліпили хатину, здавалося, її готовою втулили в непробивну масу джунглів. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири й садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатися, що норвежець іще живе у хижі, але Сьома наполіг на тому, щоб прямувати до скелі Голова Папуги, не гаючи часу. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20–25 км/год, і росіянин небезпідставно сподівався дістатись місця висадки ще до смерку. Часу зупинятись біля житла Тора не було.
Сьома відмахнувся і знов заговорив іспанською до човняра:
– Я не розумію, Атаучі…
– Туди не можна, – різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.
– Чому?
– Не можна, і все. Або виходите тут, або пливемо назад.
Росіянин, який сидів на високому кріслі зліва від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістились на задній лаві.
– Він відмовляється везти нас далі.
– Чому? – скинув брови українець.
– Не говорить. Каже, туди просто не можна.
Левко окинув човняра презирливим поглядом.
– То
Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.
Хлопці попідстрибували.
– Ей!
– Агов!
– Ти що робиш?
– Стій. – Росіянин схопив індіанця з руку. – Почекай. – Мотор заглух. – Що ти хочеш?
– Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звертати з Такуатіману, ти обманув мене – у протоки ніхто не плаває! Ніколи.
– Ми докладемо зверху двісті песо, – запропонував Семен.
Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившися з товаришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Але хлопець бачив по очах індіанця, що той думає не про гроші, він боїться.
Атаучі завагався і невдовзі промовив:
– Ні.
Голос був достатньо тихим, щоб росіянин продовжував:
– Триста песо зверху, сімсот за всю поїздку.
Цього разу – довша пауза, але в кінці та ж відповідь:
– Ні.
Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:
– Я хочу запропонувати йому чотириста песо.
– Понад ті, що ми вже заплатили? – розкрив рота Ян.
– Так.
– Ти здурів! – обурився Левко.
– Інакше він не погодиться.
– Скажи йому, що ми не мільйонери. – Українець безпардонно тицьнув пальцем на Атаучі. – Скажи цьому здирнику, цьому чорнопикому сучому сину, що…
– Не в тому суть, Лео. Він не вимагає, він боїться їхати до Голови Папуги.
– Зрештою, це не так і багато – вісімдесят песо з чоловіка, – порахував Ян.
– Нічого собі небагато, – фиркнув українець, – майже тридцять баксів!
Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми і нехотя погодились.
– Вісімсот песо, – коротко промовив Семен. Двісті шістдесят доларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону, такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів і людей вгору по річці тут не знали з часу появи іспанців.
Атаучі подивився на Сьому промовистим поглядом «за що ти зі мною так?», узявся за кермо і повернув моторку проти течії.
Через хвилину вони вже мчали по протоці на захід.
XXXV
29 липня 2012 року, 17:01 (UTC-5)
Мадре-де-Діос
– Ви сумнівались?! – Левко гасав по пляжу мов очманілий. – Я ж вам казав, що старий говорить правду! Ну скажіть чесно: ви ж не вірили?
Друзі стояли посередині неширокої смуги піску, оточеної заростями кущів, а на протилежному березі височіла семиметрова скеля, що нагадувала папугу, який нахилився над водою і зиркає на схід. Перший з орієнтирів, вказаних Ґуннаром, виявився на місці. І це добряче обнадіювало. Їх огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт листя й ліан. З гілок довколишніх дерев глипали і сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами шмигали ящірки. З хащів долинали підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гул ненаситної комарні. Десь там, у глибині нетрищ, ховались ягуари, анаконди і річкові каймани. Десь там у каламутних струмках плавали електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток…