Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

Так завершується дотеперішнє моє життя з тобою, і такі перспективи на майбутнє воно з собою несе.

Ознайомившись з обґрунтуванням мого страху перед тобою, ти можеш відповісти: «Ти стверджуєш, нібито я полегшую собі життя, пояснюючи своє ставлення до тебе просто твоєю провиною; я, однак, вважаю, що ти, попри всі свої демонстративні зусилля, не лише не завдаєш собі більшого клопоту з’ясувати істину, а й не хочеш робити цього взагалі. Спершу ти також заперечуєш будь-яку власну провину й відповідальність, і в цьому сенсі ми поводимось однаково. Та коли потім я відверто, як і думаю, складаю всю провину на тебе, ти намагаєшся бути «надрозважливим» і «надщиросердим» водночас і теж знімаєш із мене будь-яку провину. Звичайно, це останнє тобі вдається лише про людське око (більшого тобі ж бо й не треба), і поміж рядків, попри всі «загальні фрази» про суть, і натуру, й суперечності, й безпорадність, прозирає звинувачення в тому, нібито першим виступив з нападками я, тоді як усе, що робив ти, було всього-на-всього самозахистом. Отож ти міг би багато чого досягти вже самою своєю нещирістю, адже ти довів три речі: по-перше, що ти не винен, по-друге, що винен я, по-третє, що ти просто з великодушності не лише ладний мені пробачити, але й — а це й більше, і менше — довести, навіть і сам повірити, буцімто я, всупереч істині, також не винен. Цим ти вже тепер

міг би вдовольнитись, але ж ні, тобі й цього мало. Річ у тім, що ти забрав собі в голову бажання жити лише й тільки моїм коштом. Я визнаю, між нами точиться битва, але битви бувають двох видів: є битва лицарська, коли силою міряються двоє самостійних супротивників, кожен б’ється сам за себе, програє за себе, виграє за себе. І є битва паразита, який не лише жалить, а й, щоб підтримувати в собі життєву силу, одразу висмоктує кров. Це — справжній професійний вояк, такий, як ти. Ти не пристосований до життя, але, щоб влаштуватися у ньому зручно, безтурботно й без докорів самому собі, намагаєшся довести, нібито всю життєздатність у тебе відібрав і сховав до своєї кишені я. Що тобі тепер до того, що ти нежиттєздатний, адже відповідальність за це падає на мене, а ти спокійнісінько лягаєш собі й даєш мені тягти тебе — фізично й духовно — через життя. Приклад: коли нещодавно ти хотів одружитись, ти водночас — адже ти сам зізнаєшся в цьому листі — й не хотів одружуватись, але при цьому хотів, не бажаючи марнувати власних зусиль, щоб не одружуватись допоміг тобі я, заборонивши робити це через «ганьбу», яку той твій шлюб, мовляв, накликав би на мене. Але робити це мені й на думку не спало. По-перше, я не хотів у цьому випадку, як і завжди, «ставати на заваді твоєму щастю», а по-друге, не хочу почути коли-небудь такий самий докір від власної дитини. Та хіба мені хоч трохи допомогло те, що я, пересиливши себе, дав тобі самому, вирішувати — одружуватися, чи ні? Анітрохи. Моє неґативне ставлення до твого наміру на перешкоді тобі не стало б, навпаки, воно вже саме собою лише підхльоснуло б тебе одружитися на тій дівчині, бо так «спроба втекти», як ти любиш висловлюватись, була б утілена повною мірою. А своїм дозволом на одруження я б не уник твоїх докорів, адже ти однаково намагаєшся довести, нібито в тому, що ти не одружився, в будь-якому разі винен я. Проте загалом у цьому випадку, та й у решті випадків також, ти довів мені лише те, що всі мої докори були справедливі й що з-поміж них бракувало тільки одного, особливо справедливого, а саме: докору за нещирість, за облесливість, за паразитизм. Якщо я не дуже помиляюся, ти паразитуєш на мені й самим цим листом».

На це я відповім, що, насамперед, цей закид, який почасти можна обернути й проти тебе, йде не від тебе, а саме від мене. Адже ти навіть недовіряєш людям менше, ніж я недовіряю сам собі, а мою недовіру виховав ти. Не заперечую, цей закид, який уже сам собою додає чогось нового до характеристики наших з тобою взаємин, певною мірою не безпідставний. Насправді речі не можуть бути пов’язані між собою так логічно, як докази в моєму листі, життя — штука складніша, ніж звичайна головоломка. Але з поправками, що випливають з цього закиду, — поправками, які я не можу й не хочу вносити кожну окрему, — в моєму листі, гадаю, все ж досягнуто чогось такого близького до істини, що воно може обох нас трохи заспокоїти й полегшити нам життя і смерть.

Листопад, 1919

Франц

(Переклав Олекса Логвиненко)

Заповіти

1

Любий Максе, ось моя остання воля: все, що виявиться в моїй спадщині (тобто у книжкових шафах, у білизняній шафі, в письмових столах вдома й у конторі, або, може, якось випадково опинилося десь інде й трапиться тобі на очі) — щоденники, рукописи, листи (мої й чужі), малюнки тощо, — спалити все без винятку й не читаючи, як і все мною написане й намальоване, що маєш ти чи будь-хто, до кого ти можеш звернутися з проханням від мого імені. Якщо хто-небудь відмовиться віддати тобі листи, нехай принаймні пообіцяє спалити їх сам.

Твій Франц Кафка

(Приблизно осінь — зима 1921 р.)

2

Любий Максе, цього разу я вже, мабуть, усе ж таки не встану, легенева лихоманка, що триває вже цілий місяць, завершиться, досить вірогідно, запаленням легенів, і навіть те, що я про це пишу, його не відверне, хоч певною мірою й подіє. Тож про всяк випадок ось моя остання воля щодо всього мною написаного. З усього, що я написав, мають вагу лише книжки: «Вирок», «Кочегар», «Перевтілення», «У виправній колонії», «Сільський лікар» і новела «Голодомайстер». (Ті кілька примірників «Споглядання», що збереглися, нехай лишаються, я не хочу нікому завдавати клопоту з їхнім знищенням, але перевидавати звідти нічого не треба.) Коли я кажу, що ті 5 книжок і новела мають вагу, то не виявляю цим бажання, аби їх перевидавали і зберігали на майбутні часи, навпаки, якщо вони без вороття загубляться, то це відповідатиме моєму справжньому бажанню. Я тільки нікому не забороняю ті книжки зберігати, коли вже їх мають і хочуть зберігати. Але решту з того, що я написав (опубліковане в газетах, рукописи й листи), — без винятку все, що пощастить дістати чи випросити в адресатів (більшість із них ти ж бо знаєш, насамперед ідеться про пані Феліцу М., пані Юлію, вроджену Вохрицек, і пані Мілену Поллак, особливо не забудь про кілька зошитів, які має пані Поллак), — усе це без винятку, найкраще не читаючи (я, звісно, не забороняю тобі зазирнути туди, але мені було б приємніше, якби ти цього, звичайно, не робив, принаймні ніхто інший зазирати туди не повинен), — усе без винятку потрібно спалити, і зробити це я прошу тебе якомога скоріше.

Франц

(29 листопада 1922 р.)

(Переклав Олекса Логвиненко)

Із щоденників 1910—1923 pp.

1910

…Нарешті, через п’ять місяців свого життя, протягом яких я не спромігся написати нічого такого, що дало б мені задоволення, і які жодна в світі сила не поверне, хоч зробити це зобов’язані всі, мені спало на думку знов якось поговорити з собою. Коли я справді ставив собі запитання, то все ще знаходив відповідь, тут усе ще можна було щось вибити з мене, з цієї копиці, на яку я обернувся за ці п’ять місяців і якій, здається, судилося згоріти, коли влітку її підпалять, і згоріти так швидко, що глядач не встигне

й оком кліпнути. Коли б таке лишень сталося зі мною! І хай воно станеться хоч би й десять разів, я навіть не пошкодую за цим нещасливим часом. Мій стан не назвеш нещастям, але це й не щастя, не байдужість, не слабкість, не стомленість, не інтерес до чого-небудь. То що ж це таке? Те, що я не знаходжу відповіді, пов’язано, мабуть, з моєю нездатністю писати. І я, здається, відчуваю її, не знаючи причини. Бо всі речі, які спадають мені на думку, ростуть не з коріння, а десь із своєї середини. Спробуй їх стримати, спробуй тримати траву й триматися на ній самому, коли вона починає рости аж із середини стебла. Дехто це, певно, вміє робити, як, скажімо, японські акробати, котрі вилазять на драбину, що стоїть не на землі, а на задертих догори ступнях того, хто лежить на спині і не спирається на стіну, а стримить просто вгору. Я так не вмію, позаяк мою драбину не підпирають навіть ступні. Це, звісно, ще не все, і таке завдання ще не примусить мене заговорити. Але щодня на мене має бути націлений бодай один рядок, як ото тепер на комети націляють далекоглядну трубу. І коли потім я раптом опинюся перед тим реченням, захоплений тим реченням, як це сталося зі мною, наприклад, торік на Різдво, коли дійшло до того, що я вже ледве владав собою, і коли я, здавалося, справді був уже на останньому щаблі своєї драбини, яка, однак, спокійнісінько стояла собі на землі, сперта на стіну. Але яка то земля, яка стіна! І все ж драбина не впала, так я притискав її ногами до землі, так я тримав її ногами під стіною.

Сьогодні, наприклад, я тричі зважився на зухвальство — щодо кондуктора, щодо одного з моїх начальників… ага, то це трапилося тільки двічі, але мої вчинки печуть мені, мов біль у шлунку. Вони були б зухвальством з боку будь-кого, про мене вже годі й казати. Отож я втратив самовладання, в нестямі заходився битися в повітрі, а найгірше те, що ніхто й не помітив: навіть щодо своїх супутників я повівся, мусив повестися, відверто по-зухвалому, я скорчив справжню гримасу, за яку маю відповідати; але ще гірше те, що один з моїх знайомих сприйняв моє зухвальство навіть не як рису вдачі, а як саму вдачу, він звернув мою увагу на те зухвальство й висловив свій захват ним. Чому я втрачаю самовладання? Принаймні тепер я кажу собі: ось поглянь — світ дозволяє тобі бити себе, кондуктор і начальник лишилися спокійні, а коли ти виходив, начальник навіть кивнув головою. Та це ще нічого не означає. Ти нічого не досягнеш, якщо втрачатимеш самовладання. Але що ти втратиш, крім нього, іще в своєму колі? На це запитання я відповім тільки так: краще нехай і мене б’ють у цьому колі, ніж самому бити кого-небудь поза ним. Але де в біса те коло? Адже якийсь час я бачив його на землі, так ніби намальоване крейдою, але тепер воно тільки витає навколо мене, та навіть і не витає.

Ніч комети, 17—18 травня. Був із Бляєм, його дружиною й дитиною, часом дослухався до себе, немовби зсередини, як ото до нявкання кошеняти, мимохідь, але все ж таки.

Скільки днів знов німо пропливло повз мене; сьогодні 28 травня. Хіба я не маю навіть рішучості щодня братися за ручку, за цей дерев’яний цурпалок! Мені вже здається, що рішучості я таки не маю. Я сідаю за весла, катаюся верхи на коні, плаваю, лежу на сонці. Литкам це на користь, стегнам теж не вадить, черево ще сяк-так, але ось груди вже геть нікудишні, а як закину назад голову…

Неділя, 19 червня 1910 р.Поспав, прокинувсь, поспав, прокинувсь. Нікчемне життя…

Я часто міркую про це і щоразу доходжу висновку, що моє виховання багато в чому завдало мені великої шкоди. Цей докір стосується багатьох людей, принаймні всі вони стоять тут, поруч, і, як на давніх групових портретах, не знають, як бути одне з одним, опустити очі їм цієї миті не спадає на думку, а всміхнутись вони не важаться, бо застигли в чеканні. Тут мої батько й мати, дехто з рідні, з учителів, одна цілком певна кухарка, кілька дівчат із танцювального гуртка, дехто з тих, хто колись давно ходив до нас додому, кілька письменників, учитель плавання, білетер, шкільний інспектор, далі — люди, які лише один раз траплялися мені на вулиці, і ще хтось, кого я тепер уже й не пригадую, й такі, про яких я вже ніколи й не згадаю, і нарешті такі, на уроки яких я, чимось тоді захопившись, узагалі не звернув уваги; одне слово, їх так багато, що треба пильнувати, аби не згадати когось двічі. І до всіх їх я звертаюся з докором і в такий спосіб знайомлю їх одне з одним, але ніяких заперечень не стерплю. Бо наслухався я тих заперечень уже справді доволі, і, позаяк більшість моїх заперечень відкинуто, мені не лишається нічого іншого, як долучити й ці заперечення до моїх докорів і заявити, що, крім виховання, й ці заперечення багато в чому завдали мені великої шкоди.

Може, хтось гадає собі, що мене виховували десь у глухомані? Ні, мене виховували в місті, у самісінькому його центрі. Не серед розвалин, скажімо, не в горах і не на озері. Мої батько-мати і їхня рідня досі були пригнічені тягарем мого докору, аж посіріли, та ось вони легенько відтручують його вбік і вже всміхаються, бо я забрав від них свої руки, приклав їх собі до чола та й думаю: от коли я був маленьким мешканцем руїн, що прислухається до крику гайвороння, опинившись у тіні від них, спочиваючи в прохолодному місячному сяйві, — хай навіть на початку я трохи й слабував би під тягарем своїх чеснот, які буйно, мов бур’яни, розрослися б у мені, обпалені сонцем, що зусібіч світило б крізь руїни на моє плющеве лігво…

27 листопада.Бернгард Келерман читав уголос. «Дещо з неопублікованого з-під мого пера» — так він почав. Схоже, приємний чоловік, майже сивий, їжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, ніс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник він посередній, але окремі місця в нього виписано добре (якийсь чоловік виходить у коридор, кашляє й озирається, чи нікого нема поруч), до того ж він людина чесна й збирається прочитати все, що обіцяв, але публіка не дає, злякавшись першого оповідання про психіатричну лікарню; у нього така нудна манера читати, що слухачі, хоч дія розвивалася й досить напружено, один по одному виходили й так поквапно, немовби десь поруч читали щось інше. Коли він, прочитавши з третину оповідання, примовк, щоб випити трохи мінеральної води, за двері посунув цілий гурт. Келерман злякався. «Зараз уже кінець», — просто збрехав він. І коли таки завершив, усі повставали, почулися ріденькі оплески, які пролунали так, немовби всі попідводились, а хтось один лишився сидіти й ляпав у долоні сам для себе. Але Келерман хотів читати далі, ще одне оповідання чи, може, й кілька. Та коли він побачив, що всі вже зібралися йти, то тільки рота роззявив. Нарешті, дослухавшись чиєїсь поради, промовив: «Я хотів би ще прочитати одну невеличку казку, це хвилин на п’ятнадцять. Зробімо перерву на п'ять хвилин». Дехто ще зостався, і він прочитав казку, в якій були місця, коли хотілось кинутися стрімголов через залу просто по людських головах за двері.