Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
Я не відпочив, а став іще розбитіший. Порожня посудина, ще ціла, але вже присипана уламками, або вже уламок, але ще під гнітом цілого. Сповнений брехні, ненависті й заздрощів. Сповнений нездатності, невігластва, тупості. Сповнений лінощів, слабкості й безпорадності. Тридцять один рік. На фотокартці в Отли бачив двох управителів маєтку. Свіжі молодики, які щось уміють і досить міцні, щоб скористатися своїм умінням серед людей, котрі з необхідності чинять легкий опір. Один веде гарних коней, другий, з обличчям, яке зазвичай незворушне й неодмінно викликає довіру, лежить у траві й кінчиком язика водить по губах.
Я виявляю в собі саму дріб’язковість, нерішучість, заздрість і ненависть до тих, хто воює, й палко бажаю їм усіляких лих.
З погляду літератури доля моя дуже проста. Прагнення змалювати моє сповнене мрій внутрішнє життя відсунуло вбік, зробило несуттєвим усе інше, яке в
Патріотична процесія. Промова бургомістра. То завмирає, то чується знов, і німецький вигук: «Слава нашому улюбленому монархові, ура!». Я стою вкупі з усіма, погляд у мене лютий. Ці процесії — одне з найогидніших явищ, що супроводжують війну. Їх влаштовують торговці-юдеї — то німецькі, то чеські, — які, щоправда, собі в цьому зізнаються, але ніколи не можуть так гучно накричатись, як оце тепер. Звичайно, багатьох людей процесії захоплюють. Організовані вони добре і проходитимуть щовечора, а завтра, в неділю, двічі.
15 серпня. Уже кілька днів пишу [45] ; от якби так тривало й далі. Тепер я не такий захищений і не такий захоплений роботою, як два роки тому, але в житті з’явився сенс, моє розмірене, пусте, безглузде існування неодруженого має якесь виправдання. Я знов можу провадити розмови із самим собою і вже не втуплюю погляду в цілковиту порожнечу. Лише на цьому шляху на мене чекає одужання…
21 серпня. Почав з такими сподіваннями, й усі три історії [46] відкинули мене назад, сьогодні найдалі. Мабуть, найкраще буде, якщо за «російське оповідання» завжди братимуся тільки після «Процесу». З такою смішною надією, що спирається вочевидь лише на звичну фантазію, я знову приступаю до «Процесу». Зовсім марно це не було.
45
У цей час Ф. Кафка почав працювати над романом «Процес».
46
Йдеться про одночасну роботу над текстом «Спокуса в селі» (попередній начерк до роману «Замок»), т. зв. «російським оповіданням» та романом «Процес».
29 серпня. Закінчення одного розділу не вдалася, інший розділ, непогано розпочатий, я навряд чи зможу — або, скоріше, цілком напевно не зможу — писати далі так добре, а тоді, вночі, це вдалося б мені запевне. Але я не маю права сам себе покинути, я зовсім сам.
30 серпня. Холодно й порожньо. Я надто добре відчуваю межі свого хисту, які, коли я не захоплений цілком, без сумніву, досить вузькі. Гадаю навіть, що й у стані захопленості я також скутий лише цими вузькими межами, але тоді я цього, щоправда, не відчуваю, бо скутий. І все ж у цих межах є місце для життя, і задля нього я користуватимусь ними доти, доки, мабуть, не почну сам себе зневажати…
13 вересня. Знов заледве дві сторінки. Спершу гадав, туга з приводу поразок Австрії і страх перед майбутнім (страх, що в основі своїй здається мені смішним і воднораз ницим) не дасть мені писати взагалі. Цього не сталося, мене лише раз у раз поймає заціпеніння, і я раз у раз мушу його долати. Для самої туги в мене досить часу й без писання. Роздуми, пов’язані з війною, нестерпні, вони шматують мене з усіх боків і нагадують колишні тривоги у зв’язку з Ф. Я не в змозі зносити тривоги і, мабуть, задля того й створений, щоб від них загинути. Коли я неабияк ослабну — а чекати на це вже, либонь, не довго, — досить буде, певно, найменшої тривоги, щоб вибити мене з колії. Звичайно, я, усвідомлюючи таку перспективу, можу знайти спосіб якомога відтягти біду. Щоправда, хоч я й напружив усі сили ще не дуже ослабленого на той час організму, я погано впорався зі своїми тривогами, пов’язаними з Ф., але тоді писання вельми допомогло мені лише на початку,
1 листопада. Вчора після тривалої перерви неабияк посунувся вперед, сьогодні знов майже нічого; ці два тижні після відпустки майже повністю втрачено.
Сьогодні досить гарна неділя. У Хотекському сквері читав апологетичний твір про Достоєвського. У замку й біля штабу корпусу — охорона. Водограй у Тунському палаці. Протягом усього дня глибоке почуття самовдоволення. А тепер робота зовсім не йде. Навіть не те що не йде, я бачу свою мету й шлях до неї, треба лише пробитися крізь якісь незначні перешкоди, але я не можу. Гра думками про Ф.
12 листопада. Батько й мати, котрі сподіваються від дітей вдячності (є навіть такі, що її вимагають), нагадують лихварів, які охоче ризикують грішми, аби лиш одержати свої відсотки.
25 листопада. Бездонний відчай, підвестися не в змозі; вгамуюсь я аж тоді, як натішуся стражданнями.
30 листопада. Писати вже не годен. Я дійшов останньої межі, перед якою, можливо, знов доведеться сидіти роками, щоб потім, можливо, почати ще одну річ, яка знов лишиться незавершеною. Ця доля мене переслідує. І знов я холодний і безголовий, зосталася тільки стареча любов до цілковитого спокою. І, мов тварина, що геть відбилася від людських рук, я знов підставляю шию й хочу спробувати ще раз дістати на цей час Ф. І я таки спробую це зробити, якщо мені не стане на заваді відраза до самого себе.
2 грудня. Пополудні з Максом і Піком у Верфеля. Читав їм «У виправній колонії»; не зовсім невдоволений, за винятком надто очевидних, невиправних помилок. Верфель [читав] вірші й дві дії з «Есфір, цариці Персії». Дії захопливі. Але мене легко збити з пуття. Критичні зауваження й порівняння, які навів Макс, не зовсім задоволений п’єсою, заважають мені, і в пам’яті п’єса лишилася вже зовсім не такою цілісною, якою здавалась, коли я її слухав і коли вона мене так вразила. Спогади про акторів, що грають на жаргоні. Вродливі сестри В. Старша сперлась на крісло, раз по раз позирає скоса в дзеркало й, хоч я вже й так мало не пасу її очима, ледь помітно показує пальчиком на свою брошку, пришпилену на грудях до блузки. Блузка темно-синя, з глибоким викотом, прикритим тюллю. Ще раз переповідають одну сцену в театрі: під час «Підступності й кохання» офіцери часто обмінюються гучними зауваженнями: «Шпекбахер корчить із себе бозна-що», маючи на увазі офіцера, що прихилився до стінки в одній із лож.
Висновок із цього дня, ще до Верфеля: неодмінно працювати далі; сумно, що сьогодні це вже неможливо, бо я стомлений, і болить голова, цей легкий біль я відчув ще вранці в конторі. Неодмінно працювати далі, знаходити змогу, попри безсоння й контору…
5 грудня. Лист від Ерни про становище її сім’ї. Моє ставлення до сім’ї набуває для мене справжнього сенсу лише тоді, коли я сприймаю себе як причину загибелі сім’ї. Це — єдине органічне пояснення, яке відмітає геть-чисто все, що викликає будь-який подив. Це — і єдиний дійовий зв’язок, який під цей час існує між мною й сім’єю, бо в усьому іншому, що стосується почуттів, я цілком від неї відмежований — щоправда, не більш нездоланно, певне, ніж від решти світу. (Уявлення про моє існування щодо цього може дати непотрібна, вкрита снігом і ожеледою, ледве встромлена криво в землю тичка, що темної зимової ночі стримить серед глибоко скопаного поля край широкої рівнини.) Враження справляє лише загибель. Я зробив Ф. нещасливою, послабив здатність до опору в усіх, кому вона тепер так потрібна, сприяв смерті батька, роз’єднав Ф. і Е. й нарешті накликав біду на E., біду, яка, судячи з усього, стане ще більшою. Я в цю біду впряжений, мені судилося тягти її за собою. Останній лист до неї, якого я просто вимучив із себе, їй видався спокійним; як вона висловилась, він «просто дихає спокоєм». Щоправда, можливо, вона висловилась так із делікатності, бажаючи мене пожаліти, подбати про мене. Адже загалом мене вже достатньо покарано, навіть моє ставлення до сім’ї — це неабияка покара, і я перетерпів такі страждання, що не оклигаю від них уже повік (мій сон, моя пам’ять, моя здатність мислити, моя сила чинити опір щонайменшим тривогам — усе непоправно ослаблено; хоч як дивно, але це — приблизно ті самі наслідки, що їх спричиняє тривале тюремне ув’язнення), проте нині я не так страждаю через свої взаємини з сім’єю, принаймні менше, ніж Ф. чи E. Щоправда, є щось нестерпне в тому, що тепер я мушу вирушити в різдвяну подорож з E., тоді як Ф. лишається, мабуть, у Берліні.