Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
— Піджак має бути чорний, — проказали вони. К. кинув піджак на бильце і сказав, навіть сам не знаючи, що, власне, він мав на увазі:
— Хіба це визначна судова справа?
Вартові розсміялись, але наполягали на своєму:
— Піджак одягайте чорний.
— Якщо це прискорить процес, нехай буде й так, — кивнув K., сам відчинив шафу, довго порпався серед численних костюмів і нарешті вибрав свого найкращого чорного піджака, який так увиразнював талію, що йому чудувались усі знайомі, потім зняв іншу сорочку й заходився ретельно одягатись. Він потай плекав надію, що швидшому з'ясуванню ситуації сприятиме ще
Розправивши останню складку, К. мусив пройти через порожню сусідню кімнату до наступної кімнати, її двостулкові двері були вже відчинені, Вілем мало не наступав йому на п’яти. В тій кімнаті, як достоту знав K., віднедавна жила така собі панна Бюрстнер, друкарка, що вдосвіта вибиралась на роботу, поночі поверталась, і К. мав змогу хіба що коли-не-коли привітатися з нею. А тепер її тумбочка біля ліжка обернулась на робочий стіл і стояла серед кімнати, за нею примостився інспектор. Він схрестив ноги й зіперся однією рукою на спинку стільця.
У кутку стояли три молодики й розглядали фотографії панни Бюрстнер, причеплені до сплетеного з соломи килимка на стіні. На защіпці розчахнутого вікна висіла біла блузка. У вікні навпроти знову стовбичили старі, але тепер їх стало більше, позаду першої пари й неначе нависаючи над нею, стояв чоловік у розхристаній на грудях сорочці, що м’яв і крутив пальцями рудувату загострену борідку.
— Йосиф K.? — запитав інспектор, можливо, тільки на те, аби привернути до себе неуважливий погляд заарештованого. К. кивнув головою. — Вас, певне, приголомшили події сьогоднішнього ранку? — провадив далі інспектор, присуваючи обома руками кілька дрібничок, що лежали на тумбочці: свічку та сірники, книжку й подушечку на голки, неначе вони були йому потрібні для роботи.
— Авжеж, — відповів K., зрадівши, що нарешті він стоїть перед розумною людиною й може поговорити з нею про свою справу. — Авжеж, я був приголомшений, але не так щоб дуже.
— Не дуже приголомшені? — перепитав інспектор, ставлячи свічку посеред тумбочки й розкладаючи навколо неї решту предметів.
— Ви, певне, неправильно зрозуміли мене, — поквапився додати К. — Я мав на увазі… — тут він замовк і став розглядатись, чи нема стільця. — А можна мені сісти?
— Такого не заведено, — відрубав інспектор.
— Я мав на увазі, — знову, вже не зупиняючись, заговорив K., — що я таки був приголомшений, але людина, проживши на світі тридцять років і мусивши сама пробивати собі дорогу, як-от мені довелося, вже готова до всіляких несподіванок, і її годі збити з пантелику. Надто сьогоднішніми подіями.
— Чого це «надто сьогоднішніми»?
— Я аж ніяк не хотів сказати, ніби добачаю в них жарт, бо ті заходи, яких ви вжили, видаються мені надто поважними. В них, певне, беруть участь усі квартиранти фрау Ґрубах, та й ви всі на додачу, а це вже виходить за межі жарту. Отже, я не хотів сказати, ніби це лише жарт.
— Правильно, — похвалив інспектор і став придивлятися, скільки сірників у сірниковій коробці.
— З іншого боку, — знову озвався K., звертаючись тепер уже до всіх і навіть до тих трьох, що розглядали фотографії, — з іншого боку, ця справа навряд
Інспектор кинув коробку з сірниками на стіл.
— Ви жертва величезного непорозуміння, — промовив він. — Оці добродії і я майже не причетні до вашої справи, ми навіть майже нічогісінько не знаємо про вас. Ми, звісно, могли б одягнути наші справжні мундири, і ваше становище від того не погіршилося б. Я, крім того, зовсім не а знаю, що ви звинувачені, чи, радше, не знаю, чи ви справді звинувачені. Ви заарештовані, це правда, але більше я не знаю нічого. Може, вартові бовкнули вам що іншого, але то однаково самі балачки. Якщо я тепер і не відповів на ваше запитання, я все ж можу порадити вам менше думати про нас і про те, що спіткає вас, — подумайте краще про себе. І не зчиняйте несамовитого галасу з приводу своєї невинності, він псує не таке вже й погане враження, яке у нас склалося про вас. Вам узагалі треба бути стриманішим у розмовах, бо майже з усього, що ви казали перед цим, навіть якби ви зронили лише кілька слів, можна зробити висновок про вашу поведінку, що вже й так не дуже сприятливий для вас.
К. втупився очима в інспектора. То це його виховує чоловік, що, може, ще й молодший від нього? Йому вичитують за щирість і відвертість? А про причини арешту і про те, хто видавав наказ заарештувати його, він нічого не довідався? К. охопив неспокій, він заходив по кімнаті, правда, йому ніхто й не заважав, підкотив манжети, випнув груди, зачесав волосся на правий бік, а проходячи повз трьох молодиків, проказав: «Яке безглуздя!».
Ті обернулись, зичливо, але з повагою дивлячись на нього; зрештою К. знову зупинився перед столиком інспектора.
— Прокурор Гастерер — мій добрий приятель, — сказав він. — Можна йому зателефонувати?
— Звичайно, — відповів інспектор, — але я не знаю, який сенс йому дзвонити, мабуть, вам треба обговорити з ним якісь приватні справи.
— Який сенс? — скрикнув K., дужче вражений, ніж розгніваний. — Хто ви в такому разі? Ви хочете, щоб був сенс, але більшого безглуздя, ніж ви коїте, годі уявити! Де ж тут сенс? Та це курям на сміх! Ви, панове, спершу приголомшили мене, а тепер собі сидите чи стоїте і ще й напучуєте мене? Який сенс телефонувати до прокурора, коли мене, як ви кажете, заарештовано? Гаразд, я не дзвонитиму йому.
— Чого ж, — заперечив інспектор, простягаючи руку до передпокою, де стояв телефон, — будь ласка, телефонуйте.
— Ні, я вже не хочу, — відмовився К. і підступив до вікна. За вікном по той бік вулиці ще й досі витріщалися люди, і, здається, саме через те, що К. притулився до самої шибки, їх опанував неспокій. Старі хотіли були підвестись, але чоловік, що стояв позаду, заспокоював їх.
— Он там іще й глядачі! — щосили закричав К. інспекторові, показуючи пальцем у вікно. — Геть звідти! — крикнув він просто у вікно.