Твори том 2
Шрифт:
— Що й казати, вона добра дівчина. Шкода, що така чорна, їй-право, надто вже чорна! Я ніколи до неї не звикну, хай собі їде назад, надто вже вона чорна!
І Буатель-син сказав своїй приятельці:
— Вона не згодна, каже, що ти надто чорна. Доведеться тобі поїхати. Я проведу тебе до залізниці. Та нічого, не сумуй. Я ще побалакаю з ними, як ти поїдеш.
Він провів її на станцію, все ще намагаючись подати їй надію; підсадив, поцілувавши, у вагон і довго дивився поїздові вслід розпухлими від сліз очима.
Даремно
Розповівши до кінця цю історію, яку знала вся округа, Антуан Буатель щоразу додавав:
— Відтоді в мене ні до чого серце не лежало. Всяка робота падала мені з рук, і от я й став золотарем.
Йому говорили:
— А все-таки ви одружилися.
— Воно-то так, і я не можу сказати, щоб моя жінка мені не подобалась, бо я з нею мав чотирнадцятеро дітей, але це все не те, де там! Бо, бачите, та, моя негритянка, тільки було гляне на мене, так мене немов щось угору підносить.
Дядько Мілон
Вже цілий місяць ллє сонце на поля своє пекуче полум’я. Скільки можна сягнути оком, скрізь зеленіє земля, небо від краю до краю обрію синє, й життя радісно цвіте під зливою тепла. Розкидані на рівнині нормандські ферми, оточені поясками могутніх буків, здалеку скидаються на маленькі гайки. А зблизька, якби відчинити побиті шашелем ворота, то здавалося б, що то якийсь велетенський сад, бо всі крислаті, кощаві, мов старі селянки, яблуні вкриті цвітом. Чорні, скривлені, зігнуті стовбури, вишикувавшись у двері, виставляють у небо свої блискучі біло-рожеві крони. Солодкий запах яблуневого цвіту мішається з масним запахом одчинених хлівів і парою прілої купи гною, де порпаються кури.
Полудень. У холодку під грушею, що стоїть перед самими дверима, обідає родина: батько, мати, четверо дітей, дві служниці й троє наймитів. Усі мовчать. їдять юшку, потім беруться до великої миски картоплі, смаженої на салі.
Інколи якась служниця підводиться і йде з глеком у льох по сидр.
Господар, високий чолов’яга сорока років, довго дивиться на виноградну лозу, що, звиваючись, як змія, обснувала всю стінку попід віконницями. Нарешті каже:
— На батьковій лозі багато бростин цього року. Може, щось і вродить.
Жінка теж поглядає туди, не кажучи й слова.
Цю лозу посаджено на тому самому місці, де було розстріляно батька.
Сталося це за війни 1870 року. Пруссаки захопили всю округу. Проти них стояв генерал Федерб з Північною армією.
Прусський штаб зупинився саме на цій фермі. Старий селянин, дядько П’єр Мілон, якому вона належала, прийняв і розмістив пруссаків якнайкраще. Цілий місяць німецький авангард залишався в селі для розвідки. Французи стояли спокійно, за десять миль звідти, а проте майже щоночі зникало кілька уланіз.
Коли розвідників посилали в об’їзд по двоє-троє, ніхто з них більш не повертався.
Вранці їх знаходили мертвих десь у полі,
Очевидно, всі ці вбивства вчиняли ті самі люди, але нікому не щастило їх викрити.
Округа була тероризована. Селян розстрілювали за самим лише наговором, хапали жінок, страхали дітей, щоб дізнатись у них. І все намарно.
Та ось одного ранку дядька Мілона знайшли у стайні на соломі. Обличчя його було розтяте шабельним ударом.
А за три кілометри від ферми підібрали двох уланів з розпоротими животами. Один з низ ще стискав у руці скривавлену шаблю. Очевидно, він бився, захищався.
Зараз же на дворі перед фермою скликали військово-польовий суд, привели старого.
Йому було шістдесят вісім років. Він був малий, худорлявий, трохи кривий, з довгими, схожими на краб’ячі клешні, руками. Крізь безбарвне, рідке й легке, немов качиний пух, волосся просвічувався лисий череп. На засмаглій, зморщеній шиї набрякли товсті жили, що зникали під щелепами й знову проступали на скронях. В окрузі його мали за скупого й непоступливого чоловіка.
П’ятеро офіцерів і полковник посідали на подвір’ї за столом, винесеним з кухні. Старого під охороною чотирьох солдатів поставили перед ними.
Полковник сказав французькою мовою:
— Дядьку Мілоне, за той час, що ми тут, ми могли тільки хвалити вас. Ви завжди були до нас послужливі й уважні. Але сьогодні над вами тяжить страшне обвинувачення, й треба все пояснити. Звідки у вас рани на обличчі?
Селянин нічого не відповів.
Полковник сказав знову:
— Ваше мовчання викриває вас, дядьку Мілоне. Але я хочу, щоб ви мені відповіли, чуєте? Чи знаєте ви, хто вбив отих двох уланів, знайдених сьогодні вранці біля розп’яття на дорозі?
Селянин промовив чітко й виразно:
— Я.
Здивований полковник замовк, пильно вдивляючись у полоненого. Дядько Мілон тупо дивився вземлю, ніби стояв на сповіді перед священиком, лише одне зраджувало його внутрішнє хвилювання: він раз у раз і з видимим зусиллям ковтав слину, немовби йому звело горло.
Його родина — старший син Жан, невістка й двоє малих дітей, — злякані й стривожені, стояли ззаду, кроків за десять.
Полковник сказав:
— А чи відомо вам, хто повбивав розвідників нашої армії, яких останнім часом щодня знаходили мертвих у полі?
Старий одповів усе так само тупо й спокійно:
— Я.
— Що? Усіх?
— Так, усіх чисто.
— Ви самі?
— Сам.
— Розкажіть, як ви це робили.
Селянин, здавалось, захвилювався; потреба довго говорити, видно, бентежила його, і він пробелькотів:
— Або я знаю? Як доводилося, так і робив.
Полковник сказав:
— Попереджаю вас — треба говорити все. Для вас буде краще, якщо ви признаєтесь одразу. Розкажіть усе спочатку.