Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Генрі, — мовив він. — Стань замість мене і тримай двісті вісімдесят п'ять, гаразд? Як щось помітиш, гукни. Тобі, Хілю, нічого стежити за берегом. Тут скрізь надто мілко, вони не могли пройти. Переходь до правого борту.
— Я б хотів ще трохи постежити за берегом, — озвався Хіль. — Якщо ти, звісно, не заперечуєш, Томе. Там далі є ота хитра проточка, що йде майже паралельно з берегом, то провідник міг завести їх туди й сховати десь у манграх.
— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Тоді я пришлю сюди Антоніо.
— В цей
— Дуже сумніваюся. А втім, біс тебе знає. Може, й побачиш.
— Прошу тебе, Томе. Якщо ти не заперечуєш.
— Я вже сказав, що згоден.
— Пробач, Томе. Але я подумав, що провідник таки міг завести шхуну туди. Ми ж самі колись заходили в ту протоку.
— А потім мусили повернути назад.
— Я знаю. Та коли вітер ущух, їм довелося поспіхом шукати схованки. А нам же ніяк не можна їх проминути.
— Твоя правда. Але ми йдемо надто далеко звідти, і навряд чи ти зміг би побачити щоглу. Та й вони напевне замаскували б її мангровим гіллям, щоб не видно було з повітря.
— Я знаю, — із суто іспанською впертістю правив своєї Хіль. — Але в мене зіркі очі, і цей бінокль дає дванадцятикратне збільшення, і день сьогодні ясний, так що далеко видно…
— Та я ж уже сказав: гаразд.
— Я знаю. Але я хотів пояснити.
— Ти й пояснив, — сказав Томас Хадсон. — А якщо ти справді побачиш ту щоглу, можеш начіпляти на неї земляних горіхів і застромити мені в гузно.
Хіль трохи образився, але потім розважив, що це дотепно, особливо про земляні горіхи, і почав так напружено видивлятися на мангрові хащі, що очі його мало не влазили в бінокль.
Тим часом Томас Хадсон вже розмовляв унизу з Віллі й позирав то на море, то на берег. Його завжди дивувало, як звужується круговид, коли спускаєшся з містка, і, поки нанизу все йшло гаразд, вважав за безглуздя бути там, а не на своєму посту. Він намагався постійно підтримувати належні людські стосунки з командою й уникати ідіотизму «безнаглядного нагляду». Та разом з тим передавав дедалі більше влади Антоніо, що був куди кращий за нього як моряк, та Арі, що був куди кращий за нього як людина. Вони обидва кращі за мене, думав він, а проте командувати й далі повинен я, спираючись на їхні знання, хист і вдачу.
— Віллі, — мовив він. — Як тобі насправді?
— Ти пробач, що я так дурів. Але зі мною щось таки негаразд, Томе.
— Ти знаєш правила щодо пиття, — сказав Томас Хадсон. — Нема ніяких правил. І я не хочу вдаватися до смердючого словоблудства про честь і всяке таке інше.
— Розумію, — мовив Віллі. — Тобі відомо, що я не п'яниця.
— П'яниць ми на борт не беремо.
— Тільки Пітерса.
— Ми його не брали. Нам його дали. До того ж він має свою біду.
— Віскі — ось його біда, — сказав Віллі. — І дуже скоро ця його триклята біда стане й нашою.
— Не будемо про нього говорити, — мовив Томас Хадсон. — Що тебе ще точить?
—
— Як це?
— Ну, от я схибнутий, і ти схибнутий, і вся команда в нас — наполовину святі, а наполовину навіжені.
— Зовсім непогано бути і святим, і навіженим.
— Я знаю. Це чудово. Але я звик, щоб усе було якось доладніше.
— Віллі, ніщо тебе насправді не точить. Тобі напекло сонцем голову, і ти трохи розклеївся. А питво в такому стані тільки шкодить, я певен.
— Я теж, — відказав Віллі. — Томе, повір, я не вдаю із себе якесь бісове казна-що. Але чи траплялося тобі коли-небудь по-справжньому з'їжджати з глузду?
— Ні. Все якось не випадало.
— То клятуща халепа, — мовив Віллі. — І хоч би як воно недовго тривало, це однаково ціла вічність. Але пити я покину.
— Та ні. Тільки пий розумно, як пив завжди.
— А я пив, щоб не піддатись отому знов.
— Ми завжди п'ємо задля чогось.
— Еге ж. Але це не пусті слова. Невже ти думаєш, що я збрехав би тобі, Томе?
— Всі ми брешемо. Та я не думаю, що ти збрехав би зумисне.
— Ну, йди вже на свій місток, — сказав Віллі. — Я ж бачу, як ти весь час поглядаєш на воду, наче то дівчина, що от-от утече від тебе. Не питиму я більше нічого, окрім хіба що морської води, а зараз піду допоможу Арі розібрати й скласти зброю.
— Не пий, Віллі.
— Я ж сказав, що не буду, то й не буду.
— Знаю.
— Слухай, Томе. Можна тебе про щось спитати?
— Про що завгодно.
— Тобі дуже погано?
— Мабуть, таки погано.
— Спати можеш?
— Не дуже.
— А цієї ночі спав?
— Так.
— Це після прогулянки на берег, — сказав Віллі. — Ну, йди нагору і не думай про мене. Я буду при ділі разом з Арою.
XIII
Шукаючи слідів, вони обійшли берег Пуерто-Коко і оглянули з шлюпки мангрові зарості далі за ним. Там були справді затишні місця, де могла б сховатися шхуна. Але вони нічого не знайшли, а шквал налетів ще раніше, ніж напередодні, і шалена злива так періщила по воді, що все море немовби поривалося догори стрімкими білими цівками.
Томас Хадсон обшукав піщаний берег і, дійшовши до протилежного краю лагуни, повернув у глибину острова. Він натрапив на те місце, де в час припливу збиралися фламінго, бачив багато ібісів — cocos, —від яких острів і дістав свою назву, та кілька рожевих чапель, що копирсалися в мергелі на березі лагуни. Вони були дуже гарні — ясно-рожеві на тлі сірого мергелю, з граційними й швидкими рухами, — але, як і багато інших болотяних птахів, що живуть надголодь, всі гнітюче однакові. Він не міг спостерігати їх довше, бо хотів оглянути й узвишшя острова: може, ті, кого вони шукали, залишили свою шхуну десь у прибережних хащах, а самі перейшли туди, щоб урятуватися від москітів.