Твори в п'яти томах. Том 1

Шевченко Тарас Григорович

Ні поговорити».

Сидить козак на тім боці,—

Грає синє море.

Думав, доля зустрінеться,—

Спіткалося горе.

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак — шляхи биті

Заросли тернами.

[1838, С-Петсрбург]

Вітре

буйний, вітре буйний!

Ти з морем говориш.

Збуди його, заграй ти з ним,

Спитай синє море.

Воно знає, де мій милий,

Бо його носило,

Воно скаже, синє море,

Де його поділо.

Коли милого втопило —

Розбий синє море;

Піду шукать миленького,

Втоплю своє горе,

Втоплю свою недоленьку,

Русалкою стану,

Пошукаю в чорних хвилях,

На дно моря кану.

Найду його, пригорнуся,

На серці зомлію.

Тоді, хвиле, неси з милим,

Куди вітер віє!

Коли ж милий на тім боці,

Буйнесенький, знаєш,

Де він ходить, що він робить,

Ти з ним розмовляєш.

Коли плаче — то й я плачу,

Коли ні — співаю;

Коли ж згинув чорнобривий,—

То й я погибаю.

Тогді неси мою душу

Туди, де мій милий;

Червоною калиною

Постав на могилі.

Буде легше в чужім полі

Сироті лежати,

Буде над ним його мила

Квіткою стояти.

І квіткою, й калиною

Цвісти над ним буду,

Щоб не пекло чуже сонце,

Не топтали люде.

Я ввечері посумую,

А вранці поплачу.

Зійде сонце — утру сльози,-

Ніхто й не побачить.

Вітре буйний, вітре буйний!

Ти з морем говориш,-

Збуди його, заграй

ти з ним, Спитай синє море...

[1838, С~Петер6ург]

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться,—

Хоч з гори та в воду!

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом;

Утопився б,— тяжко жити

І нема де дітись.

В того доля ходить полем,

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає

Добре тому багатому:

Його люди знають;

А зо мною зустрінуться —

Мов недобачають.

Багатого губатого

Дівчина шанує:

Надо мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

«Чи я ж тобі не вродливий,

Чи не в тебе вдався,

Чи не люб'лю тебе щиро,

Чи з тебе сміявся?

Люби ж собі, моє серце,

Люби, кого знаєш,

Та не смійся надо мною,

Як коли згадаєш.

А я піду на край світа...

На чужій сторонці

Найду кращу або згину,

Як той лист на сонці».

Пішов козак, сумуючи,

Нікого не кинув;

Шукав долі в чужім полі

Та там і загинув.

Умираючи, дивився,

Де сонечко сяє...

Тяжко-важко умирати

У чужому краю!

Гатчина,

24 ноября 1838 року

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі, дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають,