Твори в п'яти томах. Том 1

Шевченко Тарас Григорович

Де той Богун ⁴⁰, де та зима?

Інгул щозиму замерзає —

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом. Лях гуляє

Нема Богдана червонить

І Жовті Води, й Рось зелену.

Сумує Корсунь староденний:

Нема журбу з ким поділить.

І Альта плаче: «Тяжко

жити!

Я сохну, сохну... Де Тарас? ⁴¹

Нема, не чуть... не в батька діти!

Не плачте, братія: за нас

І душі праведних, і сила

Архістратига Михаїла.

Не за горами кари час.

Молітесь, братія!»

Молились, Молились щиро козаки,

Як діти, щиро; не журились,

Гадали теє... а зробилось —

Над козаками хусточки!

Одно добро, одна слава —

Біліє хустина,

Та й ту знімуть...

А диякон ⁴²:

«Нехай ворог гине!

Беріть ножі! Освятили».

Ударили в дзвони,

Реве гаєм: «Освятили!»

Аж серце холоне!

Освятили, освятили!

Гине шляхта, гине!

Розібрали, заблищали

По всій Україні.

ТРЕТІ ПІВНІ ¹³

Ще день Украйну катували

Ляхи скажені; ще один,

Один останній сумували

І Україна, і Чигрин.

І той минув — день Маковія,

Велике свято в Україні,

Минув — і лях, і жидовин

Горілки, крові упивались,

Кляли схизмата, розпинали,

Кляли, що нічого вже взять.

А гайдамаки мовчки ждали,

Поки поганці ляжуть спать.

Лягли, і в голови не клали,

Що вже їм завтра не вставать.

Ляхи заснули, а іуди

Ще лічать гроші уночі,

Без світла лічать бариші,

Щоб

не побачили, бач, люде,

І ті на золото лягли

І сном нечистим задрімали.

Дрімають... навіки бодай задрімали!

А тим часом місяць пливе оглядать

І небо, і зорі, і землю, і море

Та глянуть на люде, що вони моторять.

Щоб богові вранці про те розказать.

Світить білолиций на всю Україну,

Світить... а чи бачить мою сиротину,

Оксану з Вільшани, мою сироту?

Де її мордують, де вона воркує?

Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?

Побачимо потім, а тепер не ту, '

Не ту заспіваю, іншої заграю;

Лихо — не дівчата — буде танцювать.

Недолю співаю козацького краю;

Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,

Щоб і діти знали, внукам розказали,

Як козаки шляхту тяжко покарали

За те, що не вміла в добрі панувать.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тілько вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тілько роси ранесенько

Сльозами дрібними

Їх умиють. Зійде сонце,

Осушить, пригріє;

А онуки? їм байдуже —

Панам жито сіють.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила,—

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує,

А їх не згадають.

Гомоніла Україна,