Твори в п'яти томах. Том 1
Шрифт:
Не допусти впасти
В турецькую землю, в тяжкую неволю.
Там кайдани по три пуда,
Отаманам по чотири.
І світа божого не бачать, не знають,
Під землею камень ламають,
Без сповіді святої умирають,
Пропадають.
І згадав сирота Степан в неволі
Свою
Нерідного батька старого,
І коника вороного,
І сестру Ярину.
Плаче, ридає,
До бога руки здіймає,
Кайдани ламає,
Утікає на вольную волю...
Уже на третьому полі
Турки-яничари ловили,
До стовпа в’язали,
Очі виймали,
Гарячим залізом випікали,
В кайдани забили,
В тюрму посадили
І замуровали».
Отак на улиці під тином
Ще молодий кобзар стояв
І про невольника співав.
За тином слухала Ярина
І не дослухала — упала.
«Степаночку! Степаночку! —
Ридала, кричала.—
Степаночку, моє серце,
Де ти забарився?
Тату! тату! це Степан наш!
Ідіть подивіться».
Прийшов батько, розглядає,
Насилу Степана
Розпізнає; отак його
Зробили кайдани.
«Сину ти мій безталанний,
Добрая дитино!
Де ти в світі пробувався,
Сину мій єдиний?»
Плаче старий, обнімає,
І сліпий мій плаче
Невидющими очима,
Мов сонце побачив.
І беруть його під руки,
І ведуть у хату,
І вітає Яриночка,
Мов рідного брата.
І голову йому змила,
І ноги умила,
І в сорочці тонкій, білій
За стіл посадила,
Годувала, напувала,
Положила
На перині... і тихенько
Вийшла з батьком з хати.
«Ні, не треба, мій таточку,
Не треба, Ярино!
Подивіться: я загинув,
Навіки загинув.
За що ж свої молодії
Ти літа погубиш
З калікою... Ні, Яриио,
Насміються люди,
І бог святий покарає,
І прожене долю
З ції хати веселої
На чужеє поле.
Ні, Ярино, бог не кине,
Ти найдеш дружину,
А я піду в Запорожжя,
Я там не загину,
Мене люблять...» — «Ні, Степане,
Ти моя дитина,
І бог тебе покарає,
Як мене покинеш».
«Оставайся, Степаночку!
Коли не хоч братись,
То так будем. Я сестрою,
А ти мені братом,
А дітьми йому обоє,
Батькові старому,
Не йди, серце, Степаночку,
Не кидай нас знову.
Не покинеш?..» — «Ні, Ярино...»
І Степан остався;
Зрадів старий, мов дитина,
Аж за кобзу взявся;
Хотів вшкварить навприсідки
З усієї сили...
І на призьбі під хатою
Усі троє сіли.
«Розкажи ж тепер, Степане,
Про свою недолю,
Бо й я таки гуляв колись
В турецькій неволі».
«Отож мене, вже сліпого,
На світ випускали
З козаками... Товариство
На Січ прямувало,
І мене взяли з собою,
І через Балкани
Поспішали в Україну
Вольними ногами.
І на тихому Дунаю
Нас перебігають