Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
— А ви звикли метати дротики? — бурмотів Артем про себе. — Ви сподіваєтесь взяти нас акінаками? Не вийде! Чекайте, чекайте, ось я вам покажу!..
Він причаївся в траві. Очі вже звикли до нічної темряви, і Артем досить виразно побачив силуети передніх вершників, які скакали прямо на нього. Мабуть, і вони бачили попереду силуети Варкана та його товаришів і, слід гадати, дивувалися, чого вони стоять нерухомо на одному місці. Втім, це було їм на руку. Люто вигукуючи, посланці Дорбатая підвели дротики. Вони були впевнені в успіху. Цього і сподівався Артем.
Він виставив руку вперед, підвівши її над травою.
— Маєте!
І враз вигуки ворогів обірвалися, змінилися здивованим мовчанням. Не тільки Артем, а й Варкан з товаришами ясно бачили тепер, як раптово спинили коней вражені вершники-віщуни. Так, то були віщуни, це теж тепер було ясно видно. Проте якщо б вони не стримали коней, то злякані тварини зробили б це самі.
Пучок сліпучого білого світла прорізав темряву й ударив в очі приголомшеним переслідувачам. Світло заливало їх своїм промінням — і вони неспроможні були вже нічого бачити. Яскрава, сліпуча вночі цятка спалахнула над високою травою, нічого не запалюючи навкруги, але надійно ховаючи за своїм сяйвом тих, за ким гналися віщуни. Бо темрява за сліпучою вогняною цяткою враз стала глибокою і непроникною…
Вражено і розгублено віщуни дивилися на несподіване загадкове холодне світло, що таємниче виникло на їхньому шляху. Вони бачили тепер один одного, здавалося їм, як удень, бачили своїх коней, бачили й траву перед собою. А далі, за цією непроникливою загорожею, все зникало.
— Ага, спинилися? — зловтішно шепотів Артем, гамуючи в собі нервове збудження. — Спинились? А що ви робитимете далі, хотів би я знати?
Рука його тремтіла від напруження. Проте він невпинно натискував кнопку свого потужного електричного ліхтарика. Як добре, що він згадав про нього!
Раптом розгубленість віщунів змінилася новим нападом люті. Передній вже літній віщун у крислатому червоному башлику вдарив коня нагаєм, штовхаючи його вперед. Але зляканий кінь тільки звівся дибки. Вершник ще раз ударив його. Кінь не йшов. Тоді віщун швидким рухом підніс вгору дротик і прицілився в сліпучу світлову цятку. Разом з цим залунала погрозлива лайка чи, може, закляття.
— Е, з цього у вас теж нічого не вийде, — пробурмотів Артем, ухиляючись од удару. — Тепер перевага на моєму боці. Коли б ти ще не націлявся, то може 6 і влучив… а так… будь ласка!
Дротик пролетів недалеко від юнака. На мить Артем відпустив кнопку ліхтарика і стрибнув убік. Потім він знову натиснув кнопку. І знову віщунів залило біле холодне світло. За інших обставин Артем, напевне, розсміявся б — такі роздратовані й розгублені були обличчя віщунів, які, видимо, не знали, що їм робити. Проте зараз йому було не до сміху.
— Можете кидати ще, — мовив він. — Тільки не забувайте націлюватися. Це мені дуже потрібно, щоб встигнути відбігти. Тихше, Діано! Лежати спокійно, бо вони можуть випадково влучити в тебе!..
Одразу два дротики полетіли в його бік. Артем відскочив від одного і ледве встиг ухилитися від другого.
— Ах, так? — зловісно мовив він. — Гаразд.
Він швидко відступив. назад і намацав дротик, що стирчав із землі. Не перестаючи світити, Артем спритно переклав ліхтарик у ліву руку, розмахнувся правою і метнув дротик у віщунів.
— Спробуйте, покуштуйте самі! Зараз буде й другий!
Дротик вилетів із пітьми, наче його викинула
— Маєте другий! — вже веселіше гукнув Артем, кидаючи дротик.
Тепер юнак уже не боявся ворогів.
Другий дротик влучив у груди коневі віщуна, того самого, що першим кинув дротик у загадковий вогник. І цього було досить.
Дротики, що самі повертаються назад, з темряви і влучають у людей та коней… чужоземний чаклун, що ховається за таємничим незрозумілим світлом, від якого відскакують кинуті дротики, — цього віщуни не могли витримати. Це були, на їх погляд, докази страшної сили і всемогутності молодого чаклуна, який переміг Дорбатая, потім вислизнув з його рук після бенкету, а тепер творить уночі нові жахливі чудеса!
Як по команді, весь загін повернув коней і щодуху помчав назад. Артем бачив, що ніхто з віщунів навіть не оглядався. Вони припали до шиї коней — і тікали, тікали геть!
Артем нервово засміявся: — Я ж казав Дмитрові Борисовичу, що в мене є зброя! І досить непогана, як виявилося, в таких незвичайних умовах!..
Артем усе ще дивився вслід наляканим утікачам-віщунам. Вони вже зникали за пагорком. Потім погасив ліхтарик і повільно рушив до Варкана і його товаришів. Він страшенно втомився: мабуть, то давалося взнаки нервове збудження. Ноги плутались у густій траві, та й темрява здавалася значно густішою після чистого білого світла електричного ліхтарика. Але все це тривало недовго. Ось мирно пасеться його кінь. А ось і Варкан а товаришами…
— Ну, друзі, все гаразд, — звернувся до них Артем. — Бачили, погоня сама перетворилася на втікачів? Тепер ми в безпеці, хоча і не знаю, чи надовго…
Він слинився, бо згадав, що все одно його не розуміють. Скіфи дивилися на Артема з пошаною. Його загадкові вчинки були для молодих воїнів справжнім чудом. Вони бачили світло, бачили все, що відбувалося, не маючи найменшого уявлення про джерело того світла — електричний фонарик…
Артем скочив на коня.
— Поїхали, друзі! — мовив він. — Якщо Дмитро Борисович не заблукав, то я через нього все поясню вам. Діано, до мене! Що, собако, цього разу обійшлося без твоєї допомоги? Нічого, нічого, напевне, ти ще станеш мені в пригоді!
Сказавши це, юнак замовк. Справді, нервове збудження дуже вплинуло на нього. Знову наче навалилася страшенна втома. Боліла поранена під час полювання нога…
Варкан перемовився кількома словами з своїми супутниками, і вони рушили. Маленька група їхала мовчки.
Ліс виріс перед ними несподівано, мов вистрибнув з пітьми, — принаймні так здалося Артемові. Варкан зупинив коня й гукнув, приклавши долоні розтрубом до рота.
— Я тут, тут! — зовсім близько озвався Дмитро Борисович.
Археолог вийшов з-за дерева. Дмитро Борисович тривожно придивлявся, він наче рахував вершників. Ось він пізнав Артема і відразу кинувся до нього9 простягаючи руки: