Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
І вона зникла за дверима.
— Мабуть, не та прийшла, на яку ти чекав, га? — іронічно спитав Соболь. — А я вже приготувався, гадав — шпигунка. Вона й справді дуже підозріла, схожа на шпигунку!
— Бувають непорозуміння, нічого не вдієш, — посміхнувся Тимощук. — Правду кажучи, я й сам спочатку подумав, що пташка піймалася… А все через цей театральний інститут! Вона й тут пробувала роль грати. Нічого, почекаємо ще. А тим часом… Ти просив з’ясувати все. Тобі, либонь, кортить знати, що я думаю з приводу цієї події, га? Та й мені не зашкодить перевірити хід своїх міркувань. Ну, запитуй.
— Ти
— Нічогісінько. Звернув на нього увагу тільки тому, що він ідучи похитувався. А почав думати, що тут не все гаразд, тільки тоді, коли машина вискочила з-за рогу і збила його. Згадай, водій одразу вистрибнув і почав тягнути Фірсова в машину. Надто вже старався допомогти йому. Це викликало в мене неясну підозру. Потім капітан заявив, що хоче відвезти потерпілого в якийсь госпіталь. Це ще більше посилило мою підозру. Розумієш, я звик придивлятися до всього, усе помічати. Час тепер воєнний, серйозний, сам знаєш. Ну, а коли побачив синювату піну на губах Фірсова, одразу збагнув: тут не нещасний випадок. Тільки — каюся! — маху дав я, проґавив, випустив капітана, утік він. А блакитна пляма довела остаточно, що це було вбивство. Чув я про цей гестапівський спосіб, чимало чув… Ворог хитрий і підступний. Доведеться вести серйозну гру. Але дещо я вже встиг помітити.
— Що ж саме?
— А те, що й ти, — посміхнувся Тимощук. — Убитого, його незакінчені заяви, фотокартку. Тільки я звик аналізувати, пов’язувати явища в систему… якщо хочеш, фантазувати. Що я уявив собі? Я припустив, що Фірсов — резидент німецької розвідки. У нього — явочна квартира для шпигунів, яких засилає сюди гестапо. Так от, ця фотокартка — пароль. Той, хто приходив на явочну квартиру, мусив показувати таку саму картку з вирізаними краями. Якщо краї точно сходилися, входили один в один, — усе гаразд, прибулець “свій”. Звичайно, спосіб не новий. Нове тільки те, що цього разу вибрали фотографію, яка не викликає ні в кого підозри — “любої матусі”. Тепер уявімо, що Фірсов схотів чомусь вийти з гри і виказати своїх поплічників. Про його наміри пронюхали “друзі”. Що вони мали вчинити? Ясно, усунути з дороги Фірсова. І усунули, як бачиш.
— Сміливе припущення… — знизав плечима Соболь.
— Але, погодься, цілком імовірне. Усунув Фірсова цей самий капітан. Підіймаючи Фірсова на вулиці, він непомітно вколов його за вухом голкою з отрутою, що залишає блакитну пляму на місці уколу, після якого людина одразу непритомніє, а через чверть години вмирає. Навіщо їм потрібне було таке складне вбивство? Адже Фірсова можна було просто рішити десь у кутку. В крайньому разі після вбивства покинути на вулиці. Чому ж його труп намагалися вивезти?
— Справді, чому? — повторив Соболь.
— Вони хотіли обов’язково оволодіти фотокарткою, цим паролем, щоб він не попав до рук радянських органів. Тому капітан і намагався одвезти тіло Фірсова якнайдалі. Зрозуміло? Ну, а тут несподівано втрутилися ми з тобою і перешкодили йому це зробити. А от капітана проґавили, на превеликий жаль. Ніяк не можу собі пробачити цього!
— І ти гадаєш, що сюди неодмінно хтось із них прийде?
— Якщо моя уява намалювала правдиву картину,
Сестра відчинила двері й доповіла так само офіційно:
— До вас відвідувачка, питає про загиблого.
— Нехай увійде! — обізвався майор Тимощук.
До кімнати увійшла підстаркувата жінка в сірій хустині і потертому пальтечку, така непоказна і непримітна, що Соболь не зміг стримати розчарованого зітхання. Після розмови з Тимощуком він чекав появи когось іншого, А тут — жовте, сухе обличчя, маленькі червоні очі під білявими бровами — ото й усі прикмети. Навіть вік її важко було визначити. Їй можна було дати і тридцять і п’ятдесят років.
Тим часом жінка, роззирнувшись навколо, звернулась до Тимощука:
— Ви тут головний, громадянине? Мені сказали сусіди, що сюди привезли брата мого, Фірсова Миколу Івановича. Машина його, кажуть, підбила. Так от, живий він чи ні?..
— Це ваш брат? — відкинув простирадло Тимощук.
Жінка глянула і похмуро відповіла:
— Виходить, мертвий? Страшний який…
— Нещасний випадок, — коротко відповів Тимощук. — Врятувати не вдалося.
Жінка помовчала. Жовте її обличчя не виказувало ні хвилювання, ні суму. Потім вона спитала:
— Там у нього гроші були. Так вони не пропадуть? Коли одержати можна буде? Інших спадкоємців нема, я одна.
Соболь знизав плечима: ото любляча сестриця! Але Тимощук спокійно відповів у тон їй, діловито і коротко.
— Днів через два-три все одержите. І гроші, і папери, і фотокартки.
Жінка пожувала сухими губами:
— А поховають його на казенний рахунок, чи як? Я жінка бідна.
— На казенний.
— А гроші полічили, що при ньому були? — не вгавала жінка. — Бо гроші люблять рахунок.
— Усе перевірили й записали. Грошей — триста двадцять карбованців, документи, фотографії, — дуже ретельно перелічив Тимощук.
— Ага, — задоволено мовила жінка. — Тоді я піду. Мені дуже ніколи, я жінка самотня, доводиться заробляти собі на хліб. А саме надвечір люди добре і махорку, й насіннячко купують. Ну, бувайте здоровенькі.
— Заждіть хвилинку, — спинив її Тимощук. Жінка озирнулась, неласкаво дивлячись на майора. — Скажіть, ваша мати жива?
— Ні, померла. Років п’ять як померла.
— Це її фотокартка? — показав Тимощук фотографію.
— Вона, голубонька, — спокійно відповіла жінка.
— Вам ця картка потрібна? — спитав майор.
— Та ви ж сказали, що днів через три віддасте все. Як хочете, то віддайте й зараз, мені байдуже. Я й почекати можу, на голову мені не тече.
— Ну, тоді бувайте здорові, громадянко, — поклав фотокартку на стіл Тимощук. — Залиште свою адресу.
Жінка вийшла. Тимощук глянув на розчароване обличчя Соболя і всміхнувся:
— А ви думали, що все так легко! В нашій справі потрібні терпіння і витримка. Заждемо ще. Хоча… хоча і тут уже є над чим серйозно замислитись, — додав він, покусуючи губи. Потім труснув головою і рішуче мовив: — Ні! Це нічого не дало б. Нехай вона погуляє, ми ще побачимося з нею… А втім… В чому ж. тоді річ? Дивно…