Твори
Шрифт:
— Невже ще не додумались? — дивиться на дружину поверх окулярів товариш Жан і поправляє жилет на своєму досить-таки надутому, наче незадоволеному, череві.
Марфа Галактіонівна не любить відповідати на такі запитання і тому, заплющивши очі, лягає на канапу. Тоді на вікно сідає якась птичка (зовсім як канарейка) і каже: «чирик-чирик». Тоді ж куховарка Явдоха щось наспівує в кухні, аленаспівує вона якусь зовсім незрозумілу пісню: з одного боку, нібито мажорну, а з другого — начебто дражнить («У народі ходить звстка,
Але Іван Іванович знову подивився на дружину поверх окулярів і, зиркнувши на кухонні двері, де порається Явдоха, запитує ледве чутним голосом:
— Ну, Галакточко... А... що там взагалі говорять про мене?
— Себто де говорять?
— Ну.„о взагалі. Так би мовити, і в партійних колах, і... взагалі де прийдеться.
Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернім поглядом і каже:
— Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робітник і зразковий партієць.
Іван Іванович протирає руки, йде до радіорупора і ніжно гладить його своєю долонею: він цілком задоволений з цієї інформації. Головне, щоб не вийшло тих чи інших непорозумінь. Хіба він не готовий піти на смерть за свою партію і за будування соціалізму,- скажім? Таким чином, товаришка Галакта зовсім не даремно прислухається до різних розмов, що в них так чи інакше може фігурувати його незаплямоване ім’я.
— Галакточко,— каже Іван Іванович, виймаючи з бокової кишені картку.— Здається, завтра вносити на «друга дітей»?
— Чого ти так поспішаєш! — каже Марфа Галактіонів-на.— Це вже буде зверхакуратність. Люди іноді не вкосять по п'ять місяців, а ти не даєш і місяцю пройти.
Іван Іванович задоволено посміхається.
— І прекрасно! — говорить він.— Треба бути зразком для інших і особливо для несвідомої позапартійної маси.
— Воно, звичайно, так! — говорить Марфа Галактіонів-на„— Але все-таки образливо, що цього маленького геройства ніколи й ніхто не помітить і не поставить тобі на плюс.
Мій герой рішуче махає своєю білосніжною рукою.
— І не треба! — махає він своєю білосніжною рукою.— Боже борони! Я зовсім не хочу, щоб мої безкорисливі вчинки помічали плюсами... Саме так і треба нести знам’я комунізму!
Іван Іванович іде до вікна, розчиняє його і задумливими очима дивиться в даль. Він дивиться туди, де кінчається город, де починаються тихі поля і м'яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм мажорно-монументального реалізму!
— Не треба! — уже майже несвідомо махає руками Іаан Іванович в прекрасний горизонт і 9поширюючи ніздрі, вбирає запах резеди з першої «робітничо-селянської» (так
Зворушлива самовідданість мого героя досягає в ці хвяя-лини апогею» Іхочеться перед такою самовідданістю посхиляти всі республіканські прапори і з почуттям задоволення промовити:
— вІване Івановичу! Воістину ви — зразкова людина нашої безпримірної епохи, і ваше ім’я, очевидно, буде фігурувати в пантеоні «Червоних дощок».
Бо й справді: хто ще так акуратно вносить членські внески, як мій герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентів його заробітку, але справа ж не в якості, а в кількості. А кількість тут воістину солідна: він і член «Друга дітей», і член «Повітрофлоту» та «Доброхіма» 1 \він член якогось клубу мало не політкаторжан (ще б пак: хіба це не мого героя хотіли колись вислати — при старому режимі — із одної губернії в другу?), він і член профспілки,' він... і т. д., і т. п. Словом, в цьому сенсі Іван Іванович, очевидно, не має собі рівних.
Але мало того, він навіть Марфу Галактіонівну загітував на таке широке членство і, головне, на таку безкорисливість, коли нікому не відомо маленького геройства серед бурхливих подій нашого, як думає товариш Жан, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, «з голови до п’ят революційного города».
— Тек-с! — говорить нарешті, зітхаючи, Іван Іванович і сідає на канапу.— Коли хочеш, ябуквально не розумію!
— Чого ти, Жане, не розумієш? — питає Марфа Галак-тіонівна.
— Та взагалі... З приводу, знаєш, будування соціалізму.
Товаришка Ралакта насторожується. Вона підходить до чоловіка і ніжно обіймає його.
— Невже і ти вже почав сумніватися? — говорить вона таємничим голосом і попередливо заглядає в друїу кімнату: чи не зайшов хто?
— Що ти кажеш, голубонько! — нервово махає рукою мій герой.— За кого ти приймаєш мене? Я просто... не розумію цих... як би їх назвати... бузотерів! Ну, словом, наших супротивників. Чого їм треба? Чого вони хочуть від нас? Ну, скажімо, так: диктатура пролетаріату єсть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики і заводи націоналізовано? Націоналізовано! Червону Армію організовано? Організовано! Комінтерн 12єсть? Єсть! Профінтерн 13єсть? Єсть!..
Іван Іванович на момент зупиняється, виймає «з кишені білосніжну, хустку і протирає нею свої рогові окуляри.
— Але візьми далі! — каже він.— Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соціалізму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Піонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм іще треба?». Буквально нічого не розумію!
Марфа Галактіонівна хитренько примружує свої розумні очі.
— Чого їмтреба?..— каже вона.— Нічого їм не треба, а просто особисті рахунки!.. Позакулісна боротьба!