Твори

Хвильовий Микола

— Невже це правда? — подивилася перелякано сестра Катря своїми безцвітними очима й знову взялася за^чорнень-кий бантик.

— Не лякайтесь. Звичайно, це проста базарна вигадка. Я хочу сказати тільки одне: ми не тільки зайві люди, але й шкідливі.

Сестра Катря задумалась. Непокірні кучеряшки раз у раз налазили їй на очі, і вона їх одкидала нервовими рухами... Росли тіні. Над командною висотою низько проходило сонце. Зрідка з города долітали неясні гудки... Сьогодні (як

і завше в неділю) одну лежанку було одмінено, а тому й хворі порозходилися за межі санаторійної зони.

—- Ні, все-таки скажіть мені: ви серйозно говорили? — спитала, прокидаючись від задуми, сестра Катря.

Йому стало шкода дівчини, і він сказав:

— Ні! То я, звичайно, жартував.

IV

— Цікаво, ви навіть умієте жартувати? — зареготала за бильцем Майя і вискочила з виноградного куща.— Майя так тихо підійшла до веранди, що анарх і сестра Катря, почувши її, здригнули.

— Підслуховувати, кажуть, некрасиво! — кинув анарх.

— А ви відкіля це знаєте? — Майя, прищуливши очі, зійшла на веранду.

— Що таке?

— Та от те, що я підслуховувала?

— А коли не підслуховувала, то могла б зійти сюди простіш!

— Савонаролочко! — і Майя безцеремонно закинула на його шию свою руку.— Покинь учительствовать, бо ця роль тобі не підходить.

Сестра Катря відразу якось знітилась і раптом підвелася.

— Куди ж ви?.. Чого тікаєте? — грубо кинула Майя.

— Я тікаю?

— Ви тікаєте. Мені принаймні так здається.

— Коли вам так здається, то я сяду.

І сестра Катря знову сіла на своє попереднє місце.

— От і добре! А тепер скажіть мені, чого мені не можна підслуховувати?

— Коли ви така наївна, то я вам можу сказати: це не гідно серйозної людини.

— Ха-ха! Серйозної людини? По-вашому, виходить, всякий охранник є втілення наївності?

— Я трохи не так висловилась,— почервоніла сестра Катря.— Але я гадаю, ґцо ви мене все-таки розумієте. І потім: ви ж не охранник?

— А ви відкіля це знаєте, що я не охранник?

— Майо! — сказав анарх.— Покинь говорити дурниці.

— О, мої наївності! Мовчу, як сфінкс*— І раптом додала: — А все-таки ваші розмови про франк-масонів я підслухала.

— Тим гірше для вас! — несподівано перейшла на різкий тон сестра Катря і на цей раз рішуче підвелася.

— Не затримую! — і Майя провела

прищуленими очима тендітну дівчину.

— Ну...— сказала Майя, коли вони залишилися вдвох,— ти все-таки серйозно не подумай, що я вас підслуховувала. На чорта ви мені здалися! Я, власне, прийшла до тебе порадитись, що нам робити з тим типом...

— З яким типом?.. Що робити?..

— Ну, хіба ти не знаєш?..— і Майя розширила ніздрі свого виточеного носа і, як це може робити тільки самичка, перевела погляд на свої грудні яблука: задумалась.

Але анарх тільки вдав із себе спокійного: він ураз зрозумів, у чому справа, і підозрілість знову ні з того, ні з сього затривожила його. Майя тонко підмітила його настрій, натякнувши на метранпажа. Саме яблука. Випадок із яблуками раптом навів на ту мисль, що від Карно нічого не можна сховати.

На річці стояли сторожкі шамотіння. Десь-кричав сана-торійний дурень, і крик його був глухий і далекий. На Грал-тайських Межах маячила експериментальна ферма химерною крапкою.

Нарешті Майя прокинулася від задуми й сказала:

— Ходім у палату, я хочу з тобою поговорити.

V

— От що! — сказала Майя, коли анарх зачинив двері.— Я все-таки не вірю тобі, щоб ти мене кохав.

Анарх ходив широкими кроками по своїй палаті, де, крім його й Майї, нікого не було, і палив цигарку за цигаркою.

— Ядумаю,— продовжувала вона, сміючись своїм тихим негарним смішком,— що і взагалі ніякого кохання нема, а єсть тільки потяг до соіїиз’а. Звичайно, таким твердженням я не відкриваю Америки, зате я ще раз підкреслюю одну з великих істин. Крім того...

Майя зупинилась і підійшла до вікна. Потім приложила свою щоку до скла й подивилась кудись. Стояв літній хмарний вечір. Небо було сіре й мовчазне. Це було за годину до нічної лежанки. Санаторій майже спорожнів, і тільки з дальнього плацу доносилися голоси хворих, що грали в крокет, та на кухні дзвеніли тарілки.

Майя помовчала деякий час, потім одійшла від вікна й сіла на стілець.

— Да...— сказала вона.— Крім того, що я ще раз підкреслюю одну з великих істин, я хочу зробити екскурс у нетрі женської душі,— і кинула: — Ти... як, маєш охоту мене слухати?

Він нічого не відповів і ступав, підсмикуючи плече» Зрідка підходив до вікна й дивився на срібну стежку ріки, яка гадючи-лась крізь вечорові сутінки й пропадала в туманному обрію. Яблуневий глуш і дальні дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкі масиви хмарних хребтів.