Твори
Шрифт:
— Чому ж це шкода?
— А тому, що ви — злючка!
— Злючка? — зареготала Майя.— Хлонько! Яке ти маєш право говорити так?
— А яке ви маєте право називати мене на «ти»?
Майя поправила своє не в міру викликаюче декольте, прищулила очі й звернулась до анарха:
— Бачиш, він теж хоче перейти зі мною на «ви».
— Не я хочу перейти на «ви»,— сказав Хлоня,— а ви мусите
— От тобі й раз! Ну, як же я з тобою буду говорити на «ви», коли ти карапет?
— Себто я не мужчина?
Майя ще голосніше зареготала. Тоді ображений Хлоня підвівся, оправив блузку й халат і подивився уважно на Майю,
— Коли я не мужчина, то чого ж ви залицяєтесь до мене?
— Я? Залицяюся до тебе?
— Да! Ви залицяєтесь до мене. Хіба не ви тільки-но пропонували мені поцілувати себе?
— Себто я пропонувала тобі, щоб ти поцілував себе? — знову зареготала Майя.
Хлоня почервонів.
— Ну, я не так, значить, висловився.
— Покинь, Хлонько, говорити єрунду, ти краще що-небудь прочитай... Ну?
Анарх вийняв цигарку й запалив її; над пеньком спалахнув синій димок і запахло. Він вбирав запах конвалій й уважно дивився на Майїне декольте.
Йому раптом прийшла мисль («яка глупота»), що він ще не прокинувся, і тоді ясно постала перед ним учорашня сутичка з Карно.
Хлоня вже заспокоївся.
— Ви гадаєте, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати,— говорив він.
— Слухай,.чижик-пижик,— звернулася Майя до анарха.— Як, по-твоєму, можна так сказати? Хлонько, повтори!
— Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів,— повторив юнак.
— Це щось подібне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов’язково будеш на провінції парикмахером.
— Хай буде й так: це теж не погано!
— Ну, а як би ти намалював сьогоднішній ранок?
— Я сказав би: «Був ранок і все було так прекрасно, як голуба... птичка. Знаєте: скок! скок!»
— І все?
І — Цього досить; можна в двох словах передати цілу картину.
— А я сказала б так: ти, Хлонько, епіапїІеггіЫе *.
— Прошу не ображати мене!
— Хіба ти зрозумів? — зареготала Майя.— Я ж нарочито
і вжила салонної мови, щоб не образити тебе!
Хдоня круто повернувся
Гинули роси, зник жовтожар. Над рікою випливало сонце й гриміло в простори. Далеко на Гралтайських Межах кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком.
— Чижик-пижик! Все-таки скажи мені...— промовила Майя, коли Хлоня відійшов на декілька кроків, і положила енергійним жестом анархову голову на свої коліна.— Я все-таки не розумію тебе? Чому ти останнього часу такий.,* яб сказала, розгублений. Може, в тебе єсть якісь тайни?
Анарх подивився на Майїні прищулені очі й побачив у цих не то тривогу, не то докуку.
— Тебе, може, дивує те, що я тебе не так зустрів, як бувало раніше?
— А хоч би й це! — нервово кинула Майя.
— Коли тільки це, то не варт вести нам такі розмови.
Майя.замість того, щоб образитись, на всі очі додивилась
на анарха.
— Значить, у тебе єсть якісь тайни?
— Ніяких тайн у мене нема,— в’яло промовив він і, положивши руку на її коліно, заплющив очі. Він щодалі, то більш почував у своїм тілі якусь неміч.— Покинь мене розмитуват
— Хіба тобі неприємно?
— Так.
— Дивно! — сказала Майя й ще щільніш притулилась до нього.— Все-таки я не розберу, чому ти останнього часу ведеш себе якось...
– — Ти думаєш?
— Да, думаю. І, по-моєму, не помиляюсь.
— Ну, коли ти так цікавишся,— знову в’яло сказав він,— то я тобі скажу: я — хворий.
Майя покосила очі на анарха й тихо спитала:
— Чим же ти хворий?
— Хіба тобі не все одно?
— От чудак! — неприродно засміялась вона.— Я ж тебе кохаю... Хіба ти забув?
Анарх провів рукою по своїй волохатій голові, подивився на довгі Майїні вії, під якими вона сховала очі, і сказав:
— Давай не будемо валяти дурня.
— Ну, я бачу, що з тобою не мо^на серйозно говорити,— образилась вона.— Ти зі мною просто не рахуєшся. Невже я тільки й валяю дурня? —,і потім спокійно сказала: — Ятобі скажу прямо. Я догадуюсь, що в тебе зовсім не така хвороба, як у людей. Ти, мабуть, хворієш — тільки, будь ласка, не шукай тут задньої мислі — хворієш на анархізм... Так?