Твори

Хвильовий Микола

Анархові знову метнулося в голові, що перед ним ніякого Карно нема, що це просто примара — і тільки. Він таємно всміхнувся й озирнувся навкруги. Набачивши колоду, він сів на ній і сказав, даючи місце для Карно:

— Прошу!

— Що таке? — в свою чергу не зрозумів. метранпаж.

— Прошу сісти! Хочу поговорити з вами!

— Ви хочете говорити зі мною?

— Я хочу говорити з вами! — чітко сказав анарх.

Осінні

хмари закутали небо, і раптом замжичило. Це

так скоро зробилось, що анарх, почувши за коміром краплі холодної води, здивовано подивився на небо. Біля центрального будинку було тихо, майже мертво, ніби санаторій зовсім спорожнів. Так буває за тих скучних днів, коли осінь веде в свій безвихідний тупик. На конторському плацу іржали коні, і десь торохкотіла підвода.

Карно деякий час постояв напроти анарха й несподівано сів біля нього на колоді.

— Слухаю! — сказав він.

— Слухайте! — знову всміхнувся анарх і положив свою руку на метранпажеве коліно: йому знову прийшла мисль, що перед ним безплотна істота»

— Ну? — сказав метранпаж. ,

—' Не ну, а от що, друже! — почав фамільярно анарх.— Як ви гадаєте, про що ми будемо з вами говорити зараз?'

— Не знаю!

— А, може, знаєте?

— Може, знаю,— спокійно сказав Карно.

— Ну, без жартів,— суворо кинув анарх.— Кажіть, про що ми будемо з вами говорити зараз?

— Вам це дуже потрібно знати?

— Дуже!

— 'А коли дуже,— і Карно саркастично всміхнувся,— от я вам скажу: очевидно, про лист.

— От! — зрадів анарх і з полегкістю зітхнув, ніби боявся, що Карно цього не скаже*

— Ну, а далі що? — спокійно спитав метранпаж.

— .Далі особливо нічого. Я гадаю, що ви й тепер не відмовитесь від своєї анонімки?

— Не відмовляюсь! — сказав Карно.— І більше того, не відмовляюсь і від тієї фрази, що її написано „було на Майїному. столі о

— От, я так і думав! — зрадів анарх.— Я певний був, що й це саме ви зробили. Я тільки мовчав.

— А чому ж ви мовчаии? — спитав метранпаж.

— Чому я мовчав? — і анарх задумався, прислухаючись до одноманітного шуму в ринвах, по яких стікала дрібна осіння мжичка.

— Так! Чого ж ви мовчали? — ще раз спитав Карно.

Але анарх уже не міг говорити, Він і тепер пізнав якусь

розгубленість перед цим маленьким чоловічком.

— Тому, що треба мовчати!—ледве вимовив він.— Пустіть мене, я піду!

— Я вас не

держу! — усміхнувся Карно й підвівся з колоди.

Тоді анарх насунув на чоло капелюха й мовчки пішов у свою палату. Там він ліг на койку й уперто протягом кількох годин дивився в якусь сіру крапку, що стояла на стіні.

Листяні симфонії чергувались із дрібними дощами. Ішла глуха пора. За конторським плацом стукала молотилка, і відтіля долітав запах молодих снопів. У прозорі дні золотий потоп поширював свої володіння й заполоняв кожний закуток. Але, коли приходили сірі дні з дрібними дощами, тоді чути було .тільки печальні мотиви ринв. Тоді сиротливо виглядала раза закинутого города. День неохоче появлявся на санато-рійній зоні й зникав хутко, ніби випадково забрів сюди. Як тільки смеркало,^ прокидалась електрична станція й одбивала свої глухі удари. Ішли тумани, і в них іноді пропадали не тільки осінні далі, але й експериментальна ферма.

Зранку готувались до виїзду із санаторія Унікум, дідок і психопат. Санаторійний фаетон стояв уже біля веранди. Чекали, поки скінчиться сніданок. Ішов дрібний дощ. Зрідка з-за ріки доносився задушений крик санаторійного дурня. І пустельні доріжки, і порожня холодна ріка, і сіверкі вітерці, і далі за перевалами — все це зливалось в одну тоскливу осінню елегію. Обличчя всі були бліді, мало не земляні. Покоївки неохоче подавали страву на стіл. В кухні стояв легкий одноманітний дзвін тарілок. І анарх почував у цьому дзвоні сторожку тривогу.

Тоді в його кімнату зайшов Хлоня й сів на ліжко.

— Знаєте,— сказав він,— я тільки-но знову був на командній висоті. Я дивився навкруги себе... Скучно!

. — Так.;.— кинув анарх, заплющивши очі.

— Чули, сестра Катря, каже, вже, здається, одержала командировку.

— Да?

— Да! — сказав Хлоня й спитав: — А коли ж ви думаєте їхати?

Коли він думає їхати? І справді, коли він буде їхати? І тоді прийшла мисль, що він відціля ніколи не виїде, що відціля, з санаторійної зони, нема шляхів. «І не треба!» — подумав він, також хутко погасаючи, як і затривожився. І справді, йому 'більше нічого не треба. Це так просто, це- так ясно.

— Скучно! — ще раз протягнув поет.— Пам’ятаєте легенду? І от я думаю: десь там, на сіверкій дикій півночі, лежить геніальний м’ятежник, закутий у міцні ланцюги, і теж думає: «Скучно». І справді, можливо, він знову підведеться із свого одра, можливо, він знову зійде на наш азіатський корабель і візьме румпель, але ніколи вже він не прорветься з холодного всесильного льоду й не виведе корабель у стихію.

Мені хотілося, щоб він скоріше вмер. Так буде краще, принаймні, для нього.