Твори
Шрифт:
— Це гість.
А Остап п’яно й нахабно засміявся:
— Це той, як його... як ото мітинг був...— попутчик. Ха... ха...
Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив:
— Нічого, хоч попутчик, зате дорогий,— і похлопав Юрка по спині.
...Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.
Сьогодні возив рейки вагонеткою
...Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.
«...Попутчик... так...»
Бантини, бетонні крокви й залізне, кам’яне — ми. Ми — король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою — непереможною, всесильною.
«Отче наш, електричної системи віку 2, да буде твоя непохитна воля там — на землі, як тут — у заводі».
оооУ вальцювальному цеху кипіло иггавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб’яз-ким сміхом»
«Попутчик... так...»
Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина... Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала — на зовнішнє повітря.
Остапові м’язи залізні, спругові. Він крикнув:
— Е-ех!
Стукнув (енергійно) по землі жердиною і ще:
— Подавай! Подавай!-
Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
І була біла курява, а в ній казковий велетень — Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув:
— Держи!
Раптом полилась біла маса, і бухнувся нагартований опецьок.
— Гата!
«Попутчик... так...»
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить під серцем — так завжди.
Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов.
— Закуримо?
— Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
— Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали...
Вони були люди різні, люди однакові.
...Залізо співало...
Люди
(Я думаю про кінець етюду. Як жили інші — про це в другий раз.)
...Блимали червневі зоряниці — не зорі» Палав краєвид — за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
г : Остап пішов у трактир (знову був трактир): прийшли о ;шостій ранку з заводуо
; У кімнаті був він, Юрко і Наталка — червона, горіли очі* Підвела очі від книги*
ооХарно.со
— Вам подобається книга?
— Мені подобається книга*
Він подумав і взяв її за руку*
— Гарно?
— Гарно*
Він сів біля неї:
— Гарно?
„.Були останні дні червня, запашні, в садку куделив цвіт, летів о
Зацвіла метелиця — літні курделі*
Держав її руку, вона знизила вії.
Він зрозумів, і йому забилось серце*
..«Проходила літня метелиця, а в кінематографі грала музика — міщанський мотив: присмерк, будні, зажури ?як до революції* Пересипались дні, пересипались тижні: у кошику часу — сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки*
І прийшла неділя* Наталка сказала:
— Ходімте на берег Торця.
(Остап пішов до фабзавкому.)
Юрко:
— Ходімте!
Сказав просто, було не просто*
Пішли левадою* Наталка сьогодні надто весела, сміялась, і стан їй манливо колихався* Була, як і завжди, босоніж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала* А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю й рішуче заявила:
— Я далі не піду.
Юрко сказав:
— Ходімте, товаришко*
Наталка сказала:
— Не піду! Не піду!
Він знав, чого вона хоче, і з незадоволенням кинув:
— Я не Остап, у мене бичачої сили нема*
Тоді вона підхопилась:
— Остап! Остап! Остап!
Поперед них- промайнула стьожка срібно-лускової ріки. Підбігли до верби, що самотньо на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу*
Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла була колись
купатись, та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син.
— Тепер, кажуть, за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.'