У чиїх руках був ніж
Шрифт:
— Ви нас дурили, докторе Поульсен. Ви заперечували, що мали інтимні стосунки з убитою Еллою Гансен. Виходить навпаки. Ви її добре знали. Були її дуже близьким приятелем. Навіщо ви її вбили?
Ельмо переводив погляд з одного слідчого на другого. Сльози заступили йому очі. Він майже не розумів своїх влас-: них слів, коли пошепки повторив пояснення й закінчив! його словами:
— Це не я. Вона була мертва, коли я зайшов. Присягаюся. Вона лежала в кухні з ножем. І дивилася на мене. Я повівся безглуздо, знаю, але вбив її не я.
Він, ридаючи,
— Кортить повірити йому, — промурмотів Тюге. — Хоч і важко. Ходімо, Нільсе, тут нам тим часом нічого робити. Відвідаймо Могенсена, принаймні той не ревітиме.
Вони вже більш-менш знали місто й могли обійтися без таксі. Хмари подеколи розступалися, щоб сонце глянуло на Алькюбін, та вулиці однаково здавались брудними, неприбраними, по-зимовому млявими.
— Не хотів би я жити тут, — зауважив Тюге. Брант посміхнувся:
— Жив би, якби довелося. Дуже ти використовуєш можливості великого міста? Не кажу вже про його забиті вулиці, страйки й таке інше. Ти ж не ходиш ні в кіно, ні в театр, хіба не правда? Навіть до своєї улюбленої пивниці не ходиш. Зразу спішиш до Герди й до дітей. А те саме можна робити й тут. Але, незважаючи на все це, я теж не вибрав би Алькюбіна.
Вони замовкли, перейшли старі, вкриті снігом вулички й опинилися в новому кварталі, де містилася школа. Ось її велике подвір'я, де можна також грати в м'яча. Вони зупинилися й озирнулись навколо.
— У нашій школі було двоє подвір'їв, — сказав Врает. — Одне для дівчат, а одне для хлопців. У менших класах ми гралися, бились і колекціонували папірці. Потім походжали парами й розмовляли про те, які дурні інші наші однокласники. — Він посміхнувся. — Серед подвір'я росло дерево. Не дуже високе. Я оце згадав, як одного дня під тим деревом до мене підійшли двоє багатих синків і почали глузувати з моїх нових черевиків, завеликих на мене. Коштів тоді було обмаль, і взуття завжди купували на виріст. Я ніколи не думав, що хтось може з цього сміятися. Поганці. Цікаво, що з них вийшло?
З будівлі в глибині подвір'я долинав ритмічний тупіт. Мабуть, там була гімнастична зала. Звідти назустріч їм вийшов якийсь чоловік.
— Кого ви шукаєте?
Чоловік показав їм, як пройти до кабінету Могенсена.
Директор школи саме на уроці музики в одному зі старших класів, пояснила їм молода вчителька, що водночас була й секретаркою Могенсена. Вони сіли, чекаючи кінця уроку. Секретарка, безперечно, попередила Могенсена, що на нього чекають. Він радісно привітався з ними й засяяв усмішкою, поглядаючи то на одного, то на другого.
— На жаль, у розкладі в мене мало годин. Бачите, весь мій час забирає адміністративна робота. Я постійно викладаю англійську мову й музику. З погляду культури важливі предмети! — Він проникливо дивився на них, наче хотів випередити їхні заперечення.
— То ви, мабуть, знаєте Третю симфонію Скрябіна, «Божественну поему»? — запитав Тюге.
Могенсенів
— Ні, я ніколи її не чув, — мовив він. — А чого ви питаєте?
Він був одягнений у спортивну майку і джинси. Світло падало на нього з лівого боку, обрамляючи його кучерявий темний чуб.
— Це та платівка, що була поставлена на програвачі в Елли Гансен, коли туди прийшов Поульсен, — пояснив Іюге.
Вони з Брантом сиділи у зручних кріслах біля журнального столика, а Могенсенів стілець за письмовим столом був трохи вищий, тому складалося враження, наче директор: Школи сидів на трибуні.
— Гм, цікаво, — мовив він. — Скільки це вже ви тут?
Він невдоволено зиркнув на Бранта, який закурив сигару, незважаючи на плакати, що застерігали людей від цієї згубної звички.
— Тут у вас кожен бреше як йому вигідно, — відповів Тюге. — Ми теж не кращі. Нічим не гребуємо. З чистим сумлінням вислухуємо всілякі плітки, вигадки, брехню, бо маємо з'ясувати все про двох осіб: про вбиту жінку й підозрюваного в тому вбивстві чоловіка. Ми не нехтуємо жодною дрібницею, коли йдеться про те, щоб довідатись правду, а особливо тоді, як не можна на когось покластися. Всі брешуть. І ви також, пане Могенсен.
Політик почухав бороду й нічого не відповів. Тюге повів далі:
— Ви нам казали, що особисто не знали Елли Гансен. Потім змалювали її як дуже вродливу й принадну жінку, але це могли бути й відомості з чужих уст. Проте ми тепер певні, що ви були приятелем убитої і відвідували її. Чому ви не сказали нам правди?
Могенсен підвівся з трибуни й сів навпроти них на канапу.
— Не відмагайтесь і не забирайте в нас дарма часу, — сказав Тюге.
— А я й не відмагаюся, — відповів він. — Дайте мені лише трохи подумати.
Він зблід, тільки борода чорніла. Досі він, розмовляючи, проникливо дивився у вічі то одному, то другому. А тепер не підіймав погляду від столика.
— Бачите… я не буду виправдуватись. Я казав, ніби не знаю її, бо думав, що ви про це не довідаєтесь. Моя дружина… моє становище… — Він прикусив губу. — Вона, тобто Елла, була розумна дівчина, зі своїми власними поглядами і здоровим глуздом. З нею можна було говорити. До того ж вона була принадна як жінка. Але не це головне. Я певен, що ми були друзі, але не однодумці, боронь боже. Вона час від часу добре мені вичитувала.
Могенсен замовк, але й далі дивився на стіл.
— Ви, звичайно, розумієте, Могенсене, що тепер мусите відповісти, де ви були тоді, коли вбито Еллу Гансен.
Могенсен задумався тільки на мить.
— Це сталося в той час, як я бігав перед вечерею. Могенсен втратив самовпевненість. Він, сам того не усвідомлюючи, відсунув від Бранта попільничку, тоді знов присунув її.
— Самі бігали? — запитав Тюге. Могенсен кивнув головою.
— Ви зустрічали когось?
Могенсен затулив очі рукою, напружено думаючи.