У країні ягуарів
Шрифт:
Як далеко заплив я від Тапажосу, на сто чи на сто-двадцять кілометрів, не знаю. Настрій у мене хороший, навіть дощ не може зіпсувати його. Вирушаю на човні вверх проти течії.
Під навісом з пальмового листя, який я спорудив на галявині біля струмка, палає вогнище. Всі речі я переніс під пальмове покриття, на безпечну відстань од вогню. Підвісив також гамак і накрив його сіткою. Клітки довелося поставити за навісом. Вони, правда, намокнуть, але це не біда.
Розмірено веслую проти течії. Незабаром вогнище лишається позаду. Я пливу серед густої темряви. Небо затягли низькі хмари. Навколо
Хвилин двадцять пливу в темряві, потім засвічую ліхтар. Промінь метрів на тридцять освітлює берег, і я гашу ліхтар. Тепер ще гірше. Налягаю на весла, бо вода віднесла човен на кілька метрів назад. Хвилин через дві знову засвічую ліхтар. Нір не видно, і я пливу далі. Та незабаром на суцільній темній стіні помічаю ще темнішу пляму. Оце і є те місце, яке я тукаю! Тепер уже не гашу світла. Причалюю до берега і прив'язую човен до дерева.
А дощ не перестає. Усе мокре. Я теж змок до нитки. Залишивши рушницю в човні, з теркадо в руках видираюся по крутій, триметровій кручі на берег. Прикріплений до човна ліхтар освітлює видрячі нори.
З допомогою теркадо нарубую цілу купу гілля. Потім, ухопившись за товсту ліану, повисаю на ній — пробую, чи витримає мене. Вона трохи натяглася від ваги мого тіла, але не обірвалася. Взявши під пахву оберемок гілля і вчепившись за товсту ліану, опускаюся до першої нори.
Ліхтар добре освітлює берег. Дію швидко. Втикаю гілки гострими кінцями в одну, потім у другу нори. Напхавши півметрових гілок в нори, зверху затоптую їх. Після цього затикаю і третю нору, прикриту навислою з берега рослинністю. Добре було б позабивати ці звірині ходи ще й камінням, але де його тут знайдеш.
Упоравшись, вилажу по ліані нагору, витягаю встромлений у землю теркадо і спускаюся по мокрій кручі в човен. Світло гашу лише після того, як відчалюю од берега. Пливу без весла вниз за течією. Не поспішаю в темряві. Ось-ось має блиснути червоне сяйво — світло вогнища на стоянці. Переночую, а вже вранці поїду полювати на видр.
Нарешті, попереду на воді видно червонуватий відблиск. Чарівне видовище! Мені навіть здалося на мить, що я на батьківщині, пливу вночі річкою, а десь недалеко людське житло…
Незабаром я добрався до своєї стоянки. Багаття ще не згасло, воно жевріє червоним світлом.
Величезний корч дотліває. Ще в обід я назбирав сухого хмизу і тепер підкинув його у вогонь. Незабаром багаття знову весело спалахнуло. Душно, дихати важко.
А дощ без упину барабанить по навісу з пальмового листя.
На червоній поверхні води щомиті зринають і зникають мільйони бульок.
Вода стікає з листя, ліан, гілля. Комарів під дощем немає, проте під навісом вони аж кишать! Кілька залетіло навіть під сітку. Ну й завдали ж вони мені клопоту, поки побив їх усіх! Нарешті, я простягаюсь у зручному, гамаку. Лише тепер, коли ослабли м'язи, відчуваю, що страшенно втомився.
Уранці
Зелена змія з собаковидною головою, яку я піймав учора ввечері під своїм навісом, чогось неспокійна. Видно, розуміє, що попала в полон.
Коли я натрапив на неї між речами, то почував себе далеко неприємніше, ніж вона тепер… А втім, для мене це навіть корисно, бо насторожує зайвий раз. Адже в джунглях людину на кожному кроці підстерігає небезпека.
Після ранкового туалету кладу в човен сокиру, гарпун з довгим дерев'яним держаком, рюкзак, сідаю на весла і пливу швидко проти течії. Небо чисте, сонячне, як і вчора. Крім хлюпання води, не чути нічого. Перед човном викидається риба. Непогано було б поїсти свіжої юшки на обід. Це моя улюблена страва в джунглях. Учора ввечері в дощ мені не хотілося рибалити і варити вечерю. Тому поїв бананового повидла. Воно так остогидло мені, що сьогодні не хочу на нього й дивитися.
Роботи буде багато. Треба виловити видр, оббілувати їх, розвісити шкури, щоб сохли. Якщо почнеться дощ, то доведеться розвісити їх під навісом, хоч від сирих шкур дуже неприємно тхне.
Праворуч з'явився крутий берег з видрячими норами. Виткі рослини прикривають звірині ходи, але не від мого ока! Підпливши ближче, я побачив, що біля однієї нори розкидано гілля. Інші дві незаймані. Отже, з однієї нори звірі таки втекли. Шкода. А втім, це, мабуть, не єдине місце, де водяться видри.
Прив'язавши човен до товстого кореня, з сокирою і гарпуном вилажу на берег. Сокирою прорубую на схилі східці. Від тих видр, що втекли, навіть сліду немає. Вони, мабуть, не скоро наважаться вернутися сюди.
Обережно знімаю гарпуном глину з верхньої частини нори і витягую по одній гілки, якими набито нору. Зсередини чути пирхання, кумедне сопіння. Руками більше не виймаю гілок. Засовую гарпун глибоко в нору і, зачепивши гілля гаком, тягну його поволі. Вслід за зеленим гіллям витикається маленька, як кулак, голова видри. З розмаху б'ю гарпуном у потилицю звіра і витягую до половини важку тушу. А з нори вже поспішає, підштовхуючи першу, друга видра. Хоче вискочити на волю крізь вузьку щілину, яка утворилася між тушею вбитої видри і землею. Як тільки коричнева голівка виткнулася з нори, я знову піднімаю гарпун. Першу видру скочую до човна, а другу тягну, щоб тіло її прикривало вихід із нірки. Друга видра теж величезна. Тим часом з нори поспішає третя видра. Вона навіть не підозріває, що квапиться до своєї загибелі. Так само я вбиваю четверту, потім п'яту. Більше видр у цій норі немає.
Витираю піт з обличчя. Задушливе повітря насичене парою. Дощові хмари знову пливуть над самою головою. Здається, вони навіть чіпляються за дерева. Сонце вже давно сховалося.
Важко втриматися на крутому схилі, бо черевики ковзають по мокрій глині, як на льоду. З сокирою і гарпуном спускаюся до третьої нори. Знову прорубую східці в глині. Однак даремна обережність, з якою виймаю гілки з нори. Не видно жодної видри. Певно, ця нора була вже порожня ще звечора, коли я затикав її гіллям.