У країні ягуарів
Шрифт:
Я знаю п'ять видів таких птахів, що поїдають навіть отруйних змій. Побачивши плазуна, вони нізащо не проминуть його. Їхній шлунок, органи травлення не бояться зміїної отрути.
Чим глибше забираюся в джунглі, в цей надзвичайно красивий, незайманий світ, тим з більшою жадобою шукаю щось нове і цікаве, і воно, наче світло, веде мене все далі й далі в нетрі.
Зелений, чудовий світ щохвилини готує мені якісь несподіванки. Хто скуштував цього нелегкого життя, той, незважаючи на труднощі, не відмовиться од нього. Малярія, спека, зливи і втома, невдачі колекціонера і мисливця — все це тимчасові
Цілими годинами я можу спостерігати мурашку чи жука, дивуючись терпінню, з яким вони долають труднощі.
Часом, стоячи на березі струмка, слухаю хлюпіт хвиль. Перед моїми очима пропливають риби, іноді промайне величезна анаконда. Та я навіть не поворухнусь.
Навіщо? Адже я все одно не зможу витягти з води шести-восьмиметрову змію.
Звуки, що линуть з невидимих джерел, створюють в моєму уявленні цілі картини.
До пізньої ночі, засвітивши карбідний ліхтар, сиджу за щоденником. Надворі темно, все зливається у чорний колір, нічого не видно. Хвиля вітру, що промчала по долині струмка, принесла приємну прохолоду. Повітря посвіжішало.
Насувається буря. Блискавки пронизують небо. Десь далеко вдарив грім і луною прокотився по джунглях.
Я кладу перо. Треба швиденько прибрати все на стоянці. Карбідний світильник неспокійно блимає. Квапливо все зв'язую, закріплюю і вношу під накриття, щоб злива чого не зіпсувала. Грім зливається в постійний гуркіт. Усе навколо шумить і гуде. Сильний вітер заносить під навіс листя, зірване з дерев.
Нарешті, все на місці. Роботи було не багато, бо я завжди готовий до бурі. Вогнище не погасне: воно під навісом.
У чорному небі спалахують яскраві блискавки, і на мить стає світло, як удень. А потім знову все поринає в чорну темряву, чути тільки, як шумить ліс. Щохвилини оглушливо гримить грім, і здається, ніби весь світ ось-ось розколеться. Вітер шарпає джунглі, немов силкуючись заглушити грім. Тріск від падіння вивернутих з корінням дерев тоне в загальному шумі. Вітер шалено шарпає пальмове листя на моїй покрівлі. Чого доброго зірве її і жапи з човна разом з перекладинами.
Незабаром до всього домішується й шум дощу. Вітер задуває під навіс бризки. Джунглі аж гудуть. Згодом дощ переходить у страшенну зливу, крізь яку невиразно видно навіть світло блискавок. По пальмовій покрівлі наче чорти танцюють. Я підкидаю у вогонь сухого хмизу. Маси води з шумом падають на джунглі, на листя, на покрівлю, на клітки і змивають на своєму шляху все, що можуть.
Температура різко знижується. За чверть години знизилась градусів на двадцять. По спині пробігає холод, і я надіваю на себе дві сорочки.
А за навісом шалено лютують сили природи, небесний бій не вщухає. Крізь пальмове покриття вода протікає прямо на мене і на речі. Я стурбовано дивлюсь на покрівлю. Треба було густіше вшивати її.
Крізь густу завісу дощу нічого не видно. Я знаю, що змії в клітках дуже неспокійні та й шкури намокнуть. Але нічого не можу вдіяти.
Майже дві години тривала ця страшна небесна війна. Буря вщухла, а на темний ліс ще довго падав тихий, густий дощ.
Карбід уже майже вигорів у ліхтарі.
До шостої години ранку ще можна поспати. Сон приходить до мене так швидко, як щойно буря в джунглі.
Улітку, кілька місяців тому назад, я записав у щоденник: «Блакитний небозвід — мов гаряча піч». Тепер ця гаряча піч ще й оповита сірими хмарами, і в лісі просто задуха. Давно вже я не бачив неба.
А втім, в одному місці, на дереві, я помітив пляму, схожу на небесну блакить. Це були яйця інамбу.
Інамбу — великий птах, лісова курка. М'ясо і яйця інамбу дуже смачні. Присівши навпочіпки, я шукаю очима дику курку і півня, але їх ніде не видно. Це дуже цікаві птахи. Курка інамбу несеться, а півень висиджує курчат.
Підходжу до гнізда і простягаю руку до яєць. Вони холодні. Значить, півень і курка втекли не від мене. Гніздо покинуто давно. Яйця, мабуть, уже тухлі, але ще не втратили красивого блакитного кольору. Я ніяк не можу намилуватися їхнім забарвленням.
Вирішив яйця забрати з собою.
Господарі гнізда, безперечно, загинули. Їх, мабуть, зжер удав, ягуар, дикий кіт або інший хижак.
Витягаю зелений сачок і обережно складаю в нього усі сімнадцять яєць. Доводиться повернутись на стоянку. Іду дуже обережно, щоб не розбити жодного яйця, інакше одяг страшенно смердітиме.
Ліс мокрий, і йти важко — дуже слизько. На мені теж усе мокре. Як же спорожнити яйця? Про те, щоб зробити з двох кінців дірочки і видути їх, не може бути й мови. Адже якщо проколоти тухлі яйця, то біля них не можна буде навіть стояти — не те що видувати ротом. До того ж усередині можуть бути зародки курчат. Тоді яйця доведеться закопати в землю.
На птахів, крім інамбу, я ніколи не полюю. Хіба що іноді застрелю великого орла, цього жорстокого ворога ссавців — мавп, оленів, диких кабанів та всяких птахів. Орел своїм дзьобом пробиває голову будь-якого ссавця. Розмах крил його досягає 160–170 сантиметрів. Почувши хижака, тварини перелякано нишкнуть.
У густих хащах птахів можна побачити рідко, бо їх прикриває зелене листя, сплетення ліан та повзучих рослин. Та я на птахів і не полюю, тому що препарування їх забирає багато часу. Крім того, в мене немає для цього хімікатів.
До стоянки ще кроків двадцять. Я обережно відхиляю гілки, щоб не побити яйця.
Коли вирушаєш у хащі, ніколи не можеш сказати, скільки пробудеш там. Непередбачені події можуть зупинити або затримати. Сила-силенна небезпек чигає тут на людину.
Тухлі яйця інамбу завдали мені чимало клопоту. Я ретельно оглядаю руки, чи немає на них свіжих ран. Зіпсовані яйця можуть викликати зараження крові. Як же спорожнити їх?
Придумав! Залажу в човен, дістаю старий, іржавий цвях, стаю навколішки, перехиляюсь за борт човна і проколюю яйце з двох боків під водою. Потім розколочую вміст цвяхом, і вода, мов насос, вимиває смердючу рідину. Я допомагаю їй, розмахуючи яйцем під водою.