У країні ягуарів

Молнар Габор

Повертаюся до човна. Не хочу більше вивіряти своє небезпечне щастя.

Сурукуку прив'язую до дула рушниці, а папаову до метрової гілки. Чорно-жовта змія миттю обвивається навколо гілки і стає схожа на химерний букет. Тепер лишається забрати коралову кобру.

Досить довго шукаю її. Нарешті, знаходжу. Мурашки вже обліпили змію, і вона безпомічно звивається. Мотузка натерла їй шию, і на рану позлазилася комашня.

Кобру теж прив'язую до палиці. Тепер у мене вже три важкі, небезпечні «букети» і всі різного кольору. Прямуючи на стоянку, продираюся крізь гущавину, і змії іноді під час необережного

руху опиняються так близько до мене і так сичать, що аж мороз по спині пробігає.

Пройшовши якихось сто кроків, досягаю струмка. Вище за течією чую сильний хлюпіт. Виглядаю крізь гілля і бачу по той бік велетнів видр. Струмок, видно, багатий на рибу, коли може прогодувати таких ненажерливих тварин.

Ще завидна добираюсь до човна. Мене, як і завжди після щасливого повернення з джунглів, охоплює приємне, радісне почуття.

Через чверть години я вже на стоянці. Вогнище, ящики, клітки, спорядження — все на місці.

Три змії по черзі впускаю в клітки: спершу коралову кобру, потім папаову і, нарешті, — сурукуку.

Блискавично зачиняю дверцята клітки і загинаю над ними іржавий цвях. Ловіння змій і догляд їх — небезпечна справа. Але ще небезпечніше виймати змій із кліток, бо вони блискавично кидаються у відчинені дверцята.

Присівши навпочіпки, з насолодою спостерігаю крізь густу мідну сітку трьох змій, що переповзають одна через одну, шукаючи виходу.

Тигровий кіт ще в човні. Треба зняти з нього шкуру. Вже смеркало, коли я розіпнув невеличку шкурку. Потім пішов до води, обмив ніж і помився сам.

Коли я розпалив вогнище і поставив зварити свіжу чорну каву, зовсім стемніло. Лише тепер відчуваю, що стомився і страшенно голодний. Ніби аж схуд. Що ж, джунглі поглинають чимало сили і енергії.

Приношу з човна торбинку з чорною кавою і коробку з цукром. Їх уже лишилося трошки, на дні. Я затримався тут надто довго.

Запаливши карбідний ліхтар, оглядаю під навісом запас інших продуктів: ламантинового жиру, цибулі, фариньї… Їх теж дуже мало. Отже, незабаром доведеться повертатись на Купарі, щоб звідти добратися до Тапажосу.

Хоч і дуже стомлений, вирішую сьогодні ще навідатися до видрячих нірок на правому березі струмка. А вранці попливу туди човном і повитягаю звірів.

Потім почну готуватися до подорожі назад.

Зроблено чимало. Порожніх кліток уже нема. Особливо радію двом живим анакондам.

Післязавтра на світанку відпливу з невеличкої бух-чи, щоб. може, ніколи більше не повернутися в цей чарівний, хоч і небезпечний світ звірів і рослин.

Від цих прощальних думок стає якось не по собі. Надто несподівано вирішую повернутися. Але іншого виходу немає.

Наслідки сьогоднішнього полювання чудові. Джунглі на прощання щедро винагородили мене.

Біля навісу весело палає вогнище. Темні джунглі сповнені таємничих звуків. Вечір теплий. Світлячки мерехтять навколо, ніби влаштовують мені прощальний фейєрверк. Сьогодні не буде дощу. Розвішую гамак між двома пальмами.

Передостання ніч

Ця ніч ледве не стала для мене фатальною, останньою в житті.

Намагаюся пригадати детально все, що трапилося після того, як я,

закінчивши писати щоденник, пішов до човна по рушницю, щоб покласти її на ніч під гамак.

… Серед чорного мороку нічого не видно, крім обрисів човна. На другому березі чорніє суцільна стіна лісу. Я погано орієнтуюся в темряві, особливо після світла.

Дорогу до човна добре знаю, адже ходив нею десятки, сотні разів і вночі і вдень.

Обережно стаю на дно човна. Отвір під навісом на човні зяє темрявою, наче величезна паща. Не бачу нічого, але знаю, що під навісом, біля гумового мішка, лежить рушниця. Сівши на борт човна, простягаю руку по рушницю і раптом налапую щось слизьке й холодне. Від дотику воно пересмикується. В мозку блискавично майнула думка про небезпеку, і я миттю, інстинктивно перекидаюсь назад через борт човна у воду. Відштовхнувшись од дна струмка, виринаю з води і швидко пливу, обходячи човен ззаду, до берега.

Мені все ясно: біля рушниці лежить змія. Тож, не чекаючи, поки вона вкусить мене, я блискавично перевалився через борт у воду.

Обидві рушниці в човні. На березі лише малокаліберка. Мисливський ліхтарик — теж у човні. Мокрий, як миша, з малокаліберкою і карбідним світильником у руках прямую знову до річки.

Під навісом човна темно і тихо. Певен, що змія звідти стежить за світлом. Світильник ставлю на сидіння. Нагнувшись над човном, шукаю очима гадюку, але ніде не бачу її. В човен нізащо не полізу, бо цей крок може бути останнім. А що коли зайти спереду? Підходжу до носа човна і стукаю по навісу прикладом рушниці. Потім, нахилившись, заглядаю під жапи. Всередині швидко випростується, готуючись до нападу, велика, надзвичайно отруйна змія сурукуку, яка досі лежала, згорнувшись кільцем.

Вчепившись однією рукою за навіс, я майже повисаю головою, щоб зазирнути вниз. Стріляти з такого положення незручно.

Якби на кормі не стояв карбідний ліхтар, змія вже, мабуть, вилізла б на берег. Вона ще, певно, ніколи не бачила нічого подібного. Видно, світло серед ночі дратує її.

Єдиний вихід — знову залізти у воду і обійти човен з другого боку. Вода сягає мені по шию. Сурукуку лежить на сидінні. Прицілююсь прямо в голову. За гумовим мішком стоїть коробка з медикаментами. Куля, пройшовши крізь голову змії, проб'є і коробку. Ну що ж, хай і так. Крім гіркої солі та хініну, там нічого немає.

Вистрілити мимо на такій відстані — неможливо. Лунає постріл, і небезпечна отруйна змія, востаннє здругнувшись, витягається на сидінні.

Видряпуюся на стрімкий берег, тримаючи над головою рушницю. Роззуваюся, скидаю з себе мокрий одяг. Тепер уже можна спокійно взяти рушницю і гумовий мішок з сухим одягом.

Обережно залажу в човен. Мертва змія лежить нерухомо. Вранці винесу її на берег і обдеру шкуру.

Карбід у світильнику догоряє. Комарів нема. Навіть нічні жуки і метелики пролітають зрідка. Лягаю в розвішений між двома пальмами гамак і засинаю.