У лісничівці
Шрифт:
Пан Вірстюк їхав ровером дорогою. Вздовж неї біг невеличкий рівчак. Раптом щось зірвалося з дороги та стрибнуло в рівчак. Молодий лисик мабуть задрімав, а тепер, наляканий, погнав стрілою наперед. Добру хвилину людина на ровері та тварина змагалися в швидкості. Пап Вірстюк їхав своєю дорогою. У нього не було наміру заподіяти щось злого лисові. Але його цікавило, хто скорше змучиться, він чи лис. Дійсно, лис почав приставати першим і врешті упав на сніг. Пан Вірстюк спинився, зіскочив з ровера, та, спустившись у рівчак, узяв лиса за шкіру. Він зовсім не боронився. Був це молодий лис, мабуть виснажений зимовим недоїданням. Пан Вірстюк поклав його за пазуху кожуха та повіз із собою додому.
Як тільки лисик зігрівся в хаті, йому піднесли
Так, лис дуже миле звіря. Його жовтий кожушок зимою значно ясніший, ніж влітку, тепло його одягає. Великий пухнатий хвіст, що допомагає йому в бігу, малим лисенятам служить для забави. Було б у вас двоє лисеняток, ви б побачили, як весело вони граються та борюкаються.
Кажуть, що лис, пес, вовк та ще борсук — одна родина. Хоч вони не рідні брати, але родичі.
За кілька днів Ляся принесла додому нового громадянина. Був це борсук. Ідучи лісом, Ляся помітила, що якесь звірятко вилазило з нірки, і, нахилившись, зловила його за шкірку. В її руках затріпалось сотворіннячко, завбільшки з невеличкого пса. Голова його кінчалася рилком. На бурому кожушку мигтіли жовтаві смуги. Було це молоде й недосвідчене звіря. Хоч воно й боронилося, Ляся держала його міцно за кожушок на шиї. Так і принесла до хати.
— А ти що за біду тягнеш, Лясю?! — скрикнула мама, сміючись.
— Борсук, борсук! — вигукнув Славко.
Він знав уже добре, як виглядають звірі, що жили в лісі.
— Що ж ми зробимо з ним? — питала мама.
— Буде наш лисик мати товариша, — вирішила дівчинка. — Він є сам, і, може, йому сумно.
Не можна сказати, щоб лисикові погано жилось у лісничівці. Навпаки, він почував себе, як дома. Але борсучок для лиска добрим товаришем не став. Своє перебування в хаті він вважав за велику кривду й тяжку неволю. Здавалось, що це тільки зразу, що він звикне до нових обставин, як і лисик. Та борсучок нічого не хотів їсти, а далі з трудом навчили його їсти м’ясо. Може, вид лисика, що смачно з’їдав свій обід, діяв на нього, як добрий приклад. Але він увесь час скитався по хаті, наче шукаючи виходу, а коли вже добре втомлювався, залазив у темний куток і там засинав.
Коли борсучка клали до скриньки, він помітно непокоївся та бився об її стіни. Людей лякався, і не було способу переконати його, що ніхто не бажає йому лиха. Очевидно, в нього така вже вдача: непривітна та невесела. Слушно завжди похмуру людину називають борсуком. Ви чули, може, як батько лає сина: «Прийдуть гості в хату, а ти не привітаєшся, не заговориш, сидиш, як борсук».
На щастя, таких людей-борсуків немає багато, особливо немає їх у Новому Світі, бо тут постійно вчать людину бути привітною і посміхатися. Як би не було з тим усміхом, але в борсучка єдиною мрією і бажанням було — вийти на волю. До неволі він ніяк не міг звикнути. О, ми це дуже добре розуміємо! Але ж діти воліли б, щоб борсучок звик і почував себе так гарно, як лисик. Але навіть лисик, навіть він не цікавився товарством борсучка. Він просто зневажав його і волів Лясину панчоху, чи калошу пана Вірстюка, як такого невеселого співмешканця.
Одно було певне, борсучкові не подобалося в хаті. Йому куди краще жилось під землею.
— Що ж, треба випустити борсучка, — вирішив батько, — хай собі йде, відкіля прийшов. Ніякої приємности від нього немає, і ти бачиш сама, що він незадоволений з життя в нас, Лясю.
— А що буде з лисиком, тату? Він любить нас, і йому добре в
— Лисика ми випустим теж. Скоро буде весна, і хай собі йдуть у ліс та живуть, як їм до вподоби.
І дійсно, як тільки на річці рушила крига, обох побратимів випустили на волю. Та вирішили не випускати лисика біля хати, бо боялись, що він, як колись Цапуньо, приходитиме назад та буде ловити курей. Тож поклав обох звірків пан Вірстюк до наплечника, та, закинувши на спину, сів на ровера й поїхав у ліс. Борсучка випустив біля його нірки, лисика — в гущавині.
Хай собі живуть і полюють на волі.
ЛАСЕ ЛАСТОВЕНЯТКО
1. У ГНІЗДІ
Під дахом лісничівки було гніздечко. Його виліпили ластівки з глини та прикріпили в тому місці, де збігаються обидві частини даху, та ще й на схід сонця. В тому місці було воно від непам’ятних років. Завжди навесні прилітали до нього ластівки, в ньому вони виводили дітей і разом з ними щебетали весело. їхнє щебетання вітали синій ранок та тепле сходяче сонце. Зараз же мати- ластівочка вилітала з гнізда та кидалась у повітря, щебечучи. Вона літала високо-високо й була схожа на малу крапку, загублену серед неба. То знову знижувалась і кружляла в повітрі, щебечучи своїм ясним, тонким голосом. Раптом тріпотіла крильцятами, та, майнувши зручним колесом, падала наче стріла, майже доторкаючись до землі, але зараз же підбивалася й звичним льотом влітала під дах до гніздечка. Тільки й біліли її груди та животик, зверху прикриті чорними блискучими крильцятками.
З гніздечка виставлялося завжди декілька жовтих дзьобиків та білих шийок, чорні, наче пацьорки, очка сяяли на чорних блискучих голівках. Вони жмурились до сонця.
Ластовенята ждали, щоб мати принесла їсти. Як тільки вона появлялась та ставала на краєчку гнізда, писклята викрикували голосно та всі нараз роззявляли дзьобики. Мати-ластівочка вкладала туди мушку, раз одному, то знову другому. Зараз же кидалась знову в повітря, щоб ловити нових мушок. Та малим жерунам ніколи не було досить. Вони зранку до вечора квилили, а їхні блискучі оченятка дивились цікаво й жадібно навздогін матері, слідкуючи за її льотом.
Так жили ластівочки під дахом лісничівки. З самого ранку аж до вечора ластівки кружляли в повітрі, щебечучи біля дому.
2. РОЗБИШАЧКА ЮСТИНА
У Лясі була приятелька: сільська пастушка Юстина. Вона заходила до Лясі, гралася з нею її іграшками, причому співала бойківських пісеньок та розказувала різні сільські історії. Ласувала вона радо, а цукор любила над усе. Часом і стрічку до кіс дарувала їй Ляся. Юстина мала чорні виразні очі, що дивилися злодійкувато з-під хустини. Вона знала, де й яке гніздечко, яка це пташинка, скільки яєчок знесла та скільки малих вивела. Лазила по деревах тихо й зручно, як кицька, викрадала з гнізд яєчка або пташок. Вона навіть джмелів не боялася, бо, знайшовши в землі їхнє гніздо та обганяючись від них гілкою, викрадала їм мед. О, Юстина не боялась нікого, навіть пана Вірстюка: вона крала із саду зелені, ще тверді яблука.
(………………………….) [1]
………….дуже погано. На розправу він не пішов, замкнувся в своїй хатці, заліпив отвір та ліг спати. Проти того довелося вжити сили: його власний оборонець Роман узяв цілу хату разом із Слимаком на спину й притягнув до суду. Оце тепер Слимакова хата стоїть перед суворим обличчям суду, а Павло спить. Хай собі суд радить на здоров’я!
Прокурор: Обвинувачений, прошу вас відповідати, мовчанкою тільки шкодите собі!
Немає відповіді.
1
Відсутні стор. 145-160