У пастці

Фрэнсис Дик

— Ви фахівець? — спитав він з іронією.

— Свого часу я цих вогнищ Гая Фокса ^[5] розпалив чимало.

Він повернув голову.

— Вони горять набагато краще, якщо просочити їх парафіном. Особливо по краях.

— Я надивився на вогні ще до того, як ви народились — сказав він. — Йшли б ви собі й малювали.

— Ще полотно не просохло.

— В такому разі стійте й мовчіть.

Я не образився і залишився біля нього.

Він робив щось

на зразок попередніх оглядин: піднімав невеликі тверді уламки, роздивлявся їх зблизька і обережно повертав на свої місця. Жодного з предметів, які він піднімав, я не міг визначити з відстані шести футів, і, наскільки я міг бачити, жоден з них не викликав у нього особливих емоцій.

— Дозвольте звернутися, — сказав я.

— Ну?

— Містер Грін робив те ж саме, що й ви робите, тільки не тут, а там, за димарем.

Д. Дж. Легланд випростався, кинувши на землю чорний шмат.

— Він узяв що-небудь?

— Ні, за той короткий час, поки ми спостерігали за ним, він нічого не взяв. Та хтозна, скільки він там пробув до того.

— Отже, ні. — Він трохи замислився. — Чи не думаєте ви, що це був якийсь ловигава, котрий розглядав це все заради цікавості?

— Щось не схоже.

Д. Дж. насупився.

— Що ж він хотів?

Риторичне запитання. Приїхав Гаррі, і тільки після нього — Мейзі. У своєму «ягуарі». У своєму яскраво-червоному пальті. Невдоволена.

— Що ви собі думаєте? — сказала вона, насуваючись на Д. Дж. Очі у неї палали. — Ви й досі не розв'язали питання з підпалом? Тільки нічого мені не кажіть. Я бачу, ви намагаєтесь викрутитися і не заплатити мені страховки. Ваш співробітник сказав у суботу, що все гаразд і я можу починати розчищення і відбудову; навіть якщо це був підпал, ви повинні виплатити мені, бо страховка включає в себе і підпал, звичайно.

Д. Дж. кілька разів поривався щось сказати і нарешті здобувся на голос:

— Хіба не казав вам наш містер Робінсон, що чоловік, якого ви бачили у суботу, був не з наших?

«Наш містер Робінсон» в особі Гаррі відчайдушно закивав головою.

— Він… Містер Грін… ясно сказав, що він ваш представник, — наполягала на своєму Мейзі.

— Гаразд… Який він на вигляд?

— Улесливий, — сказала Мейзі без вагання. — Не такий молодий, як Чарлз… — вона показала на мене широким жестом, — і не такий старий, як ви. — Вона подумала, тоді стенула плечима. — Він цілком був схожий на страхагента, і край.

Д. Дж. мужньо проковтнув образливий натяк.

— На зріст сантиметрів сто вісімдесят, засмаглий, сірі очі, широкуватий ніс, рівний рот під густими вислими темними вусами, темно-каштанове волосся, прилизане назад, із залисинами від лоба, звичайні брови, зеленувато-коричневе трільбі з гладенького фетра, сорочка, краватка, жовтувато-коричневий розстебнутий плащ, золота каблучка з вензелем на мізинці правої руки, — сказав

я.

Він поставав у моїй уяві так виразно, ніби був тут, на згарищі, переді мною і все скидав капелюха, величаючи Мейзі «мадам».

— Ого! — сказав Д. Дж.

— Око художника, любий, — сказала Мейзі захоплено. — Ніколи нічого подібного не зустрічала.

Д. Дж. сказав, що у їхньому відділі розслідування такого немає, і Гаррі погодився.

— Гаразд, — сказала Мейзі гнівно. — Я здогадуюся, що ви шукаєте слідів підпалу, тоді чому ви думаєте, що будь-хто при здоровому глузді захотів би дощенту спалити моє улюблене житло і всі мої скарби? Цього я не можу збагнути.

Звичайно, Мейзі, досвідчена Мейзі, насправді не була така наївна. Я вловив її швидкий погляд, яким вона окинула мене, і зрозумів це. Д. Дж. нічого не помітив і лише розводив руками, уникаючи пояснень. Я утримався від усмішки, і Мейзі це помітила.

— Як ви уявляєте свою картину? — запитав я. — Сонячний день? Хмарно, похмуро?

Вона подивилася на чисте небо.

— Трохи драматизуйте, любий, — сказала вона.

Після обіду Д. Дж. і Гаррі крок за кроком обстежували згарище, а я намагався надати своїй картині трохи готичної романтичності. Рівно о п'ятій усі ми закінчили роботу.

— Уже шабаш? — саркастично запитав Д. Дж., спостерігаючи, як я пакую валізу.

— Увечері в освітленні переважає жовтий колір.

— Ви будете тут завтра?

Я кивнув.

— А ви?

— Можливо.

До зупинки я йшов пішки, а до «Біч-готелю» дістався автобусом, почистив пензлі, подумав трохи і о сьомій зустрівся з Мейзі внизу у барі, як і вмовлялися.

— Ну що, любий, — сказала вона, як тільки перший джин і тонік теплом розлилися по тілу. — Вони знайшли що-небудь?

— Анічогісінько, наскільки я міг бачити.

— Це добре, любий.

Я перехилив свою порцію і обережно поставив склянку.

— Не зовсім, Мейзі.

— Чому?

— А що саме з ваших скарбів згоріло?

— Може, для вас вони мало що важать, але у нас стільки гарного було пов'язано з ними, тож і після смерті Арчі мені було приємно зберігати ці речі. Що там було? Ну от, наприклад, колекція старовинних списів, власність старого лорда Стекерса, я свого часу доглядала за його племінницею, і ціла стіна чарівних метеликів, на яких приходили дивитися професори, і кута залізом брамка між холом та вітальнею зі старого будинку леді Тіт, шість казанків з якогось ірландського замку, дві високі вази з вензелями Анжеліки Кауфман на накривках, що колись належали кузенові Мата Харі, вони справді були, любий, і мідяний камінний екран зі срібним опуклим орнаментом, страшенно незручний для полірування, і мармуровий стіл з Греції, і срібний самовар, яким користувалася королева Вікторія, є, та що там, любий, це тільки для початку.