У пастці

Фрэнсис Дик

Мені пощастило знайти дві вцілілі склянки, але жодного трунку. Обурений, я вийшов через двері-млинок на кухню і налив води в електричний чайник.

І в цій кімнаті повсюди видніли сліди грабунку. З полиць геть-чисто все було зметено. Які ж скарби, — дивувався я, — сподівалися знайти злочинці на кухні? Я нашвидкуруч заварив дві чашки чаю, порився у шафочці, де Регіна тримала прянощі, і, знайшовши бренді, відчув безглузду радість, що воно ще залишилося. Тут принаймні негідники дали маху.

Дональд все ще нерухомо

сидів на східцях. Я втиснув. Йому в руку чашку з міцним солодким напоєм, наказав випити, і він випив.

— Вона ніколи не бувала вдома… п'ятницями, — вже вкотре повторив він.

— Авжеж, — погодивсь я та й замислився: скільки ж людей знали про те, що її п'ятницями не було вдома?

Ми повільно допили чай. Я забрав у Дональда чашку, поставив разом зі своєю на підлогу і знову сів біля нього. Переважна більшість меблів, що стояли у холі, — пропала. Невеличкий шератоновий письмовий стіл… оббитий шкірою стілець… годинник дев'ятнадцятого століття у масивній оправі…

— Боже мій, Чарлзе, — сказав він.

Я глянув на нього. В його очах стояли сльози, на обличчі застиг невимовний біль. А я нічим, нічим не міг зарадити його горю.

* * *

Цей жахливий вечір, здавалось, ніколи не скінчиться. Уже звернуло за північ. Поліцейські, — подумав я, — люди чемні, добре знають свою справу і не такі вже й черстві. Та нібито головне для них — лише схопити, злочинців, а не втішати потерпілих. Мені здалося також, що в багатьох їхніх запитаннях вчувалися нотки сумніву: мовляв, а чи не самі домовласники зумисне влаштували пограбування, аби лише дістати добру страховку і замести всі сліди?

Дональд, здавалося, нічого цього не помічав. Він відповідав стомлено, ніби механічно, іноді, перш ніж відповісти, робив довгі паузи.

Так, усе, що вкрадено, було добре застраховане.

Так, майно було вже застраховане багато років.

Так, він був у своїй конторі цілий день, як завжди.

Так, він виходив перекусити. Сандвічами у пабі.

Так, він працює в агентстві довозу вина.

Його контора в Шрусбері.

Йому тридцять сім років.

Так, його дружина набагато молодша. Їй двадцять два.

Про Регіну він говорив затинаючись, ніби язик і губи не слухались його: «Вона завжди… п'ятницями… працювала в магазині кві… квітів… у своєї при… приятельки».

— Чому?

Дональд неуважно подивився на поліцейського інспектора, що сидів навпроти за обіднім столом. Стільці від старовинного обіднього гарнітура зникли. Дональд сидів у плетеному кріслі, принесеному з солярію. Інспектор, констебль і я розмістилися на кухонних ослонах.

— Що?

— Чому вона саме п'ятницями працювала у магазині квітів?

— Їй… Їй… по… подобалося…

Я різко перебив:

— Вона була квіткаркою ще до того, як вийшла

за Дональда. Їй подобалося бути при ділі. У п'ятницю вона завжди виготовляла різні композиції з квітів для дансингів, для весільних урочистостей… — «І жалобні вінки теж», — подумав я, але не міг цього сказати.

— Дякую, сер, однак я певен, що містер Стюарт може відповідати сам.

— А я певен, що не може.

Поліцейський інспектор повернувся, уп'явшись у мене очима.

— Адже він у шоковому стані, — закінчив я свою думку.

— Ви лікар, сер?

В його голосі почувся відтінок чемної недовіри, що, безперечно, відповідало його професії. Я нетерпляче покрутив головою. Він глянув на Дональда, міцно стулив губи і знову повернувся до мене. Його прискіпливий погляд ковзнув по моїх джинсах, вицвілій джинсовій куртці, жовто-коричневому светрі, дорожніх черевиках і зупинився, на обличчі. Видно було, що я не справив на нього враження..

— Добре, сер. Як вас звуть?

— Чарлз Тодд.

— Вік?

— Двадцять дев'ять років.

— Професія?

— Художник.

Констебль без особливого ентузіазму занотував ці скромні дані у своєму записнику.

— Малюєте картини чи будинки фарбуєте?

— Картини.

— А що ви робили сьогодні, сер?

— Виїхав о пів на третю з Педдінгтона, а зі станції прийшов сюди пішки.

— Мета візиту?

— Просто так. Я завжди приїжджаю сюди раз чи двічі на рік.

— Добрі друзі, значить?

— Так.

Він якось непевно хитнув головою, повернувся до Дональда і почав сипати запитаннями, але вже ставив їх терпляче і без притиску.

— І о котрій годині ви звичайно повертаєтеся додому в п'ятницю, сер?

— Приблизно о п'ятій, — сказав Дон безвиразно.

— А сьогодні?

— Так само. — Болісна тінь пробігла по його обличчю. — Я побачив, що тут побували злодії… Подзвонив по телефону…

— Так, сер. Ми прийняли ваш виклик о сімнадцятій годині шість хвилин. А після того, як подзвонили нам, ви заходили до вітальні подивитися, що звідти вкрадено?

Дональд не відповів.

— Наш сержант знайшов вас там, сер, якщо ви пригадуєте.

— Чому? — промовив Дон з болем у голосі. — Чому вона прийшла додому?

— Я сподіваюся, що ми встановимо істину, сер. Ретельне, невідступне розпитування тривало довго, але, наскільки я зрозумів; не досягло своєї мети, лише довело Дональда майже до цілковитого виснаження.

Я, на свій сором, відчув звичайнісінький голод, бо не потурбувався про те, щоб поїсти у той день. З жалем я подумав про обід, на який покладав надії. Регіна не шкодувала для страв всіляких компонентів приправ, вина і, ніби між іншим, вміла приготувати чудовий обід. Регіна, зі своєю кучмою темного волосся і незмінною усмішкою, балакуча, легковажна і привітна. Безневинну дівчину спіткало таке лихо.