У сріблястій місячній імлі
Шрифт:
Лейтенант провів Бруно до гаража і побажав щасливої дороги. Подякувавши, Бруно зауважив:
— Якби не ваш американський мундир, я мав би вас за свого земляка. Ви розмовляєте без будь-якого акценту.
Хвилину лейтенант вагався. Здавалося, він знітився від зауваження Бруно. Потім
— Я і є ваш земляк. Десять років тому мені, єдиному з усієї сім’ї, вдалося втекти з Німеччини. Моїх батьків, сестер і братів — усік родичів відправили в газові камери Освенціма.
Він залишив Бруно одного поміркувати над його словами. У Бруно було таке відчуття, немов дістав ляпаса. Треба було б побігти за лейтенантом і переконати його в своїй невинності. В усьому винні панове, що сидять тепер на лаві підсудних у Нюрнберзі, й такі, як оцей Пулекс, а Бруно тут ні при чому, зовсім ні при чому. Хіба він сам мало не став жертвою цих убивць?
Розгублений, він стояв якийсь час біля гаража. А що було б, якби професор узяв Бруно своїм особистим перукарем? Хоч він і запевняв себе, що ні в чому не винний, проте страшні слова лейтенанта ятрили йому душу.
Бруно вивів машину з гаража. Хоч і мав поспішати, заходився лагодити несправне вікно. Скінчивши, він завів мотор і повільно поїхав посипаною щебенем доріжкою. Перед центральним порталом замку його зупинив солдат. Бруно мусив зачекати, поки виїде “джип”, що стояв з увімкнутим двигуном перед сходами порталу. За кермом він побачив лейтенанта.
Через кілька хвилин розчинилися важкі двері. Вийшло чимало офіцерів та цивільних, серед них — Бруно ледве впізнав його — професор. На ньому був темний костюм, у правій руці чемодан. Він
Лейтенантові довелося проїжджати повз Бруно. Так зустрілися востаннє професор і його піддослідний кролик. Пулекс і взнаки не дав, що впізнав свою жертву.
Бруно знову охопив жах, коли він зазирнув у товсті скельця окулярів. Куди вони його повезуть? У Нюрнберг чи до його колег за океан?
“Істоти за моєю волею…” Бруно здригнувся, наче струшуючи тягар минулого. “Більше я не дозволю запрягти себе до такого воза, — подумав він. — Божественне провидіння, панування над світом — це не для мене. Я житиму скромно. За три—чотири тижні, якщо все буде гаразд, матиму свій салон. Оце й стане моїм світом”. Багато скла, мармуру, поліровані дзеркала. Кілька гарненьких перукарок, два—три учні, а при вході вивіска нікельованими літерами: