У вогні
Шрифт:
Думка, що я віддана на милість модних примх моєї підготовчої команди, додалася до всіх нещасть, які змагалися за мою увагу: мого понівеченого тіла, нестачі сну, примусового одруження та страху, що я не зможу задовольнити вимоги президента Снігоу. В обід, який Еффі, Цинна, Порція, Геймітч і Піта почали без мене, я була занадто обтяжена важкими думками, щоб розмовляти. Вони ж теревенили про страви та про те, як добре спиться в потязі. Через Тур усі були дуже збуджені. Власне кажучи, всі, окрім Геймітча. Він мучився з похмілля! й жував кекси. Я була зовсім не голодна, можливо, через те, що забагато з’їла вранці,
Мій кепський гумор не лишився поза увагою: мене спробували втягнути в розмову, але я відмахнулася. Потяг зупинився на якійсь станції. Провідник повідомив, що ми не на дозаправку стали, а щось там зіпсувалось і потрібно зробити заміну. Ремонт триватиме приблизно годину. Ця подія мало не вбила Еффі. Вона вихопила розклад і почала вираховувати, як ця затримка невідворотно змінить всеньке наше життя. Аж поки мені не урвався терпець.
— Еффі, всім начхати на ваш розклад! — гаркнула я.
Всі за столом витріщились на мене, навіть Геймітч, якого я, щиро кажучи, вважала своїм союзником, враховуючи той факт, що Еффі і його доводить до нестями. Довелось мені оборонятися.
— Так-так, усім начхати! — промовила я і вийшла з вагона-ресторану.
В потязі раптом стало задушливо — здалося, що мене зараз знудить. Я знайшла двері, з силою рвонула їх — залунав сигнал тривоги, але я проігнорувала його й зістрибнула на землю, очікуючи приземлитися на сніг. Але повітря було теплим й ароматним. Дерева й досі були вдягнуті в зелене листя. Цікаво, як далеко на південь ми заїхали за день? Я йшла вздовж вагона, мружачись від яскравого сонця, і вже шкодувала про те, що нагримала на Еффі. Вона абсолютно не винна, що я опинилась у такому становищі. Слід мені повернутись і вибачитися. Мій зрив — то прояв неприпустимої невихованості, а для Еффі манери — це все. Але ноги несли мене вздовж колії, далі й далі, уже й потяг залишився позаду. Годинна затримка. Я можу погуляти двадцять хвилин в один бік, стільки ж ітиму назад — і ще й час залишиться. Натомість за кількасот кроків я присіла на землю і втупилась у небокрай. Цікаво, чи зупинилась би я, якби в мене були лук і стріли?
За деякий час я почула позаду кроки. Це, либонь, Геймітч — прийшов, щоб задати мені прочуханку. Не те щоб я на це не заслужила, але мені аж ніяк не хотілося вислуховувати нотації.
— Я не в гуморі для лекцій, — носаком черевика я буцнула кущик бур’яну.
— Тоді я коротко.
Біля мене присів Піта.
— Я думала, це Геймітч, — мовила я.
— Ні, він і досі жує свої кекси.
Я спостерігала, як Піта вмощує свою штучну ногу.
— Важкий день, га?
— Нічого, — промовила я.
Піта глибоко вдихнув.
— Послухай, Катніс, я давно хотів побалакати з тобою про те, як я поводився в потязі. Маю на увазі минулого разу. В тому потязі, що віз нас додому. Я здогадувався, що в тебе щось було з Гейлом, і ревнував тебе до нього — навіть іще до того, як ми по-справжньому познайомилися. Несправедливо було вимагати чогось від тебе тільки через те, що відбувалося на Іграх. Мені дуже прикро.
Пітині перепрошення
— Мені також прикро, — промовила я. Не була певна, через що саме мені прикро. Може, через те, що дуже скоро я, схоже, зруйную все його життя.
— Не вибачайся. Ти дала нам шанс вижити. І я не хочу, щоб ми й далі ігнорували одне одного в реальному житті, зате в обнімку падали на сніг щоразу, коли нас знімають камери. Я подумав, якщо я припиню... е-е-е... ображатися, ми можемо спробувати просто бути друзями, — промовив він.
Дуже схоже, що всі мої друзі приречені на смерть, але відмова від дружби з Пітою нікого не врятує.
— Згода, — відповіла я.
Його пропозиція трохи піднесла мені настрій. Хоч почуття мої і досі були суперечливі. Було б непогано, якби Піта прийшов до мене з цією пропозицією раніше, перш ніж я дізналася, що в президента Снігоу інші плани і що просто бути друзями для нас тепер замало. Але з іншого боку, я була рада, що ми принаймні знову розмовляємо.
— То що трапилося? — спитав Піта.
Я не могла з ним поділитися, тому неуважливо зірвала травинку.
— Гаразд, почнімо з чогось простішого. Дивина: я знаю, що ти ризикувала своїм життям, аби мене врятувати... але не знаю, який твій улюблений колір, — мовив він.
Я не могла стримати усмішки.
— Зелений. А твій?
— Помаранчевий, — відповів він.
— Помаранчевий? Як волосся Еффі? — перепитала я.
— Ні, більш приглушений, — сказав він, — як захід сонця.
Захід сонця. Я негайно уявила собі картинку: диск призахідного сонця, небо де-не-де забарвлене м’якими відтінками жовтогарячого кольору. Гарно. Я згадала печиво з тигровою лілією... й оскільки Піта знову розмовляє зі мною, мало не вибовкала йому все про президента Снігоу. Знаю, Геймітч би цього не схвалив. Краще вестиму світські розмови.
— Знаєш, усі навколо тільки і розводяться про твої малюнки. Я почуваюсь якось ніяково від того, що навіть їх не бачила, — промовила я.
— Та в мене все купе ними завалене, — Піта підвівся і простягнув мені руку. — Ходімо покажу.
Приємно знову відчувати, як наші пальці сплітаються — не напоказ, а як у справжніх друзів. Ми йшли назад до потяга рука в руці. В дверях я згадала:
— Спочатку я повинна вибачитись перед Еффі.
— Так, і не бійся перестаратися, — сказав мені Піта.
Отож коли ми повернулись у вагон-ресторан (усі ще обідали), я вибачилась перед Еффі — як на мене, дуже вичерпно, але як на неї, заледве компенсувавши свою нечемність. Слід зауважити, що мої вибачення вона прийняла дуже милостиво. Сказала, що розуміє, як мені зараз нелегко. А її нотація про те, що бодай хтось має перейматися дотриманням розкладу, тривала тільки хвилин п’ять. Справді, я легко відбулась.
Коли Еффі нарешті скінчила промову, Піта забрав мене в своє купе, щоб показати малюнки. Не знаю, чого саме я очікувала. Мабуть, знову квітів, як на печиві, тільки збільшених. Але побачила я геть інше. Піта малював Ігри.