У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Справді, хоч як дивно, але, окрім як слобідського підсоння, збиратися місцевим культурникам, а також їхнім російським колеґам було ніби як ніде. Така сама «артистично-дачна» атмосфера у славетному колі подружжя Бріків виникла набагато пізніше. « Я повернувся в Пушкіно і щодня бував у Бріків—Маяковського, — значив вже у 1927-му році знаний діяч ЛЄФу, фотохудожник А. Родченко. — На дачі жили Бріки, Маяковський, Кулєшов, Хохлова, її син і часто приїжджали Жемчужні, крім, зазвичай, різноманітного люду, особливо по неділях, наприклад, Райт, Кушнєр, Асєєв, Пудовкін, Штеренберґ, Денісовський, Луелла, Лєвідов, Малкін, Лавінський, Лєвін, Льова Ґрінкруґ, Кассіль, Кірсанов, Маяковський, Нєзнамов. Одні сиділи, розмовляли. Інші грали в маджонґ, чи в городки, чи в карти.
Як художниця зокрема, Марія Синякова-Урєчіна теж чимало потерпала з «колективної» атмосфери творчого відпруження в родинному кублі Синякових, звідки вона весь час намагалася вирватись, обтяжена побутовими проблемами утримання «синяків-голяків», або «синголів», як називав сімейство Синякових велемудрий В. Хлєбніков. Звідси — причетність до багатьох знакових доль, подій і формацій того буремного часу. Після закінчення міської художньої школи М. Синякова вчиться в Харківській студії Є. Аґафонова «Блакитна лілія» (1907—1912 pp.), входячи до однойменної групи художників-аванґардистів. Пізніше вони утворили експериментальний театр-кабаре «Блакитне око», який протримався лише два сезони, закрившись у 1911-му році, але його «Незнайомку» А. Блока пізніше показували в Петербурзі. Особливих виставок М. Синякова не мала, якщо не брати до уваги Першу спільну виставку-продаж харківських професійних художників навесні 1919-го року (серед учасників були і Єрмілов з Сєрєбряковою, Акімовим, Тракалом і Кацем, і 5-літній Гриша Бенціон з 6-літньою Міррою Бурас) і єдину персональну виставку художниці, зроблену заходами Н. Асєєва відповідно у Спілці письменників.
Салон чи музей?
Мене збагачує той, хто змушує мене бачити по-іншому те, що я бачу щодня.
Сучасні укладачі «Українського мистецтва та архітектури кінця XIX — початку XX ст.» наполягають на тому, що «вплив її живопису відчули у пореволюційному Харкові художники-новатори об’єднання „Сім плюс три“» (плутаючи при тому дореволюційний гурт «Союз семи» з назвою його програмового збірника) і полюбляють згадувати про участь М. Синякової у виставці «Союзу молоді» разом з Н. Гончаровою, М. Ларіоновим, Д. Бурлюком, К. Малєвічем і А. Екстер.
До цієї акції харківська художниця справді була запрошена засновницею «Союзу молоді» (1909 р.) Єленою Ґуро, мрійницею-максималісткою северянинської школи в поезії.
Зрозуміло, що модне під ту пору зацікавлення народним лубком мало в інтерпретації М. Синякової дещо відмінний характер. Її «Весна», «Літо», «Східне свято» починаються з «вірую». Її неопримітивізм не висмоктаний з мітологічного словника, він імперсональний і не має внутрішньої ієрархії, «якість» в Синякової замінена «щирістю». Ясна річ, про щось «українське» тут не ходить, адже світ наїву харківської мисткині не відає історії. Хіба харківське «українство» — це важка естетика Самокиша і Васильківського з Беркосом, які заснували 1912-го року Український художньо-архітектурний відділ при Харківському літературно-художньому гуртку? Харківське «українство» — це липкий сік абрикосу й пасіка в Куряжі, біла смужка від купальнику на Лопані й засмагле плече Марії, пісок в сандалях і придавлені камінцем карти впереміш з водевілями Квітки. Хоч тутешня ніч — це справді васильківський місяць, але — на горлечку розбитої в плавнях пивної пляшки, а захід сонця — не більше ніж піддягнуті беркові штани з самосадом-самокишем у дачній повітці.
Синякова, звичайно, була не першою з тих, хто зрозумів, що слобідський пейзаж можна зібрати по запахах, звуках і безсоромних доторках Вітюші і що він легко реконструюється навіть в еміґрації за порошинкою з леза ножа. Це добре продемонстрували і Бурлюк, і Андрієнко-Нечитайло, і навіть Архипенко, а може, й призабутий харківський візитер Сандро: « Приплелся друг, потом пришли другие. / И про себя бормочешь: Боже мой, / Как тянутся уроки ностальгии, / что даже и не хочется домой, / туда, где дождь надсадный и наждачный, / в ту даль, где до скончания веков / краснополянский хмурый поезд дачный / куда-то тащит спящих грибников».
Час у тій атмосфері «аванґарду» слобідського заквасу обернений у вільготне
Михаїл Ларіонов
Більш цікавою видається діяльність М. Синякової в галузі книжкового оформлення. « Другая окутана сказкой», — недармо писав про неї Хлєбніков в «Трьох сестрах». І серед оздоблених нею видань було чимало дитячих: К. Чуковского «Нові загадки» (1930), Р. Енґель «Про дірочку і хвостик» (1930), Л. Остроумової «Пташиний переполох» (1928), Н. Павловіч «Весела бджілка» (1930). Хоч, безперечно, більш поважною була співпраця з Г. Пєтніковим («Поросль сонця», 1918), А. Кручоних («Розбійник Ванька-Каїн і Сонька-манікюрница», 1925; «Чотири фонетичні романи», 1927) і Н. Асєєвим («Про заячу службу й лисячу дружбу», 1927; «Цирк», 1929; «Пісенник», 1935; «Маяковський починається», 1950).
Безтурботна евфорія мистецького проживання в Красній Поляні завершилася фактично після 1919-го року. Рятуючись від мобілізацій, терору й голоду, більшість із героїв оповіданої тут історії розлетілася з-під Харкова малопривітними світами. Розпався «Союз семи», закрилися театрики й кабаре на паризьких бруківках слобідського едему. Мистецький люд «перекваліфікувався в управдоми» й масово пішов у радянський офіціоз. Аристократизм вертинського бедламу надійно заступав розмірений гуркіт молодої пролетарської столиці. Мінялися фонетика й фоніка підступного часу: замість Євреїнова в «Березолі» порядкував Курбас, Хлєбнікова змінив Хвильовий, а Блюменталя-Тамаріна — неоковирний Хвостенко-Хвостов.
Спорожніла й гостинна Красная Поляна. « Где шумели тихо ели, / Где поюны крик пропели, / Пролетели, улетели / Стаи легких времирей», — передбачав цей час В. Хлєбніков. Відлетіла у небуття вже у вісімдесятих роках минулого буремного століття і Марія Синякова, велимирна і велемудра хранителька краснополянського «притулку комедіянтів». Вона прожила довге життя: 1890-го року народившись у Красній Поляні, 1984-го померши в Москві, де мешкала із середини 1920-их.
Харків. Вигляд на річку Лопань. 1900-ті роки
Частина 3
ТЕХНОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ 1905—1917-ИХ РОКІВ
Початки більшовізму в Україні
Свобода завжди була свободою тих, хто хотів захопити владу, а не усунути її.
З одного боку, в силу традиційно-власницького неприйняття політики колективістського зайди й завдяки наївному бажанню українських соціялістів самим панувати на споконвіку « власній, не своїй землі», Центральна Рада — вищий представницький орган українського народу — не визнала в жовтні 1917-го року владу Раднаркому Росії. Але, з іншого боку, це не була остаточна відповідь чужинцю, адже одночасно й цілком «патріотично» соціялістичною верхівкою Центральної Ради на чолі з масоном М. Грушевським була проіґнорована питомо українська версія М. Міхновського і братів-хліборобів: ніякої демократії, лише жорстке підпорядкування військовій силі, пану-господарю, гетьману.