У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
« Річниця незалежности; на майдані Свободи — свято. Вечірній святковий концерт. Світять зорі й ліхтарі.
Над майданом, прикриваючи пам’ятник Леніну, висить на дроті великий ілюмінований фотопортрет синьої вівчарки з цигаркою. Собака вдягнутий у білий светр, чорний циліндр і чорні чоботи. Хвіст зав’язаний подвійним вузлом. Біле кашне обіймає собачу шию шляхетно й делікатно.
Завершує виступ Микола Кухлап, гуморист з Києва. Собака примружує ліве око й починає пильно оглядати веселий напівнатовп на майдані. Хвіст сам собою розв’язується й починає ворушитися. З портрета на майдан мовчки стрибає рудий гавкіт.
Обтерханий лисявий конферансьє оголошує „Чорнобривці“. На естраду сходить широкий чоловік — соліст заріжного ресторану „Висока
Собачий хвіст знову в’яжеться у вузол. Сам собака з’їдає ілюмінацію і йде з портрета відпочивати, полишивши циліндр і чоботи. Ленін бере портрет під пахву і еміґрує до Москви. На майдані лишається голий зусібіч постамент в оточенні імперських будівель. Він скиглить, ніби від зубного болю. Його скиглення разом з виттям роздовбаного тенору лине у чернясте небо. Ялини слухають. Свято триває».
Едвард Стріха: містифікація у Задзеркаллі
Я зауважую, що у всіх мистецтвах, і особливо в мистецтві письменницькому, прагнення зробити якусь приємність непомітно заступає прагнення накинути публіці бажаний образ автора.
« І смерть і сміх…» Цей рядок з поетової «Партвивіски», його чергової сатири на літературну «казенщину» та сліпе наслідування чужих, переважно російських зразків у літературі. Відредаґована ж назва була самою історією, що просто і влучно, за наказом Часу, поміняла слова місцями, чітко визначивши ціну тому явищу, що насмілилось з’явитися в українській радянській літературі під іменем Пародії.
Отже, Едвард Стріха, Нахтеборенг, Орлінський… Продовжуючи надалі низку цих псевдонімів однієї людини, ризикуємо загубити її саму в історичному пляні, оскільки з огляду на неоковирність імен можна лише здогадуватись про умови існування та праці письменника, котрому доводилось одягати ці маски. Саме «існування» та «праці», бо терміни «життя» і «творчість» під ту пору були взаємовиключні. « Це був час, коли були спалені „Вальдшнепи“ М. Хвильового і розгромлено Вапліте, а опозиційні течії української літератури мусили переходити до Езопової мови. Одним з провідних майстрів Езоповоі мови й стає Стріха», — значив Ю. Лавріненко.
Доба конструкції
Треба комусь орудувати біля електричного вентилятора, бо хутко нічим буде дихати.
У жовтні 1927-го року лідер українських футуристів Михайль Семенко одержує один за одним два листи, з яких довідується, що окрім нього, «15 років працюючого футурорубом в незайманих лісах української літератури», існує ще один «геній» в поезії — Едвард Стріха, котрий про себе повідомляв: « Я теж брюнет. 25 років. Апетит колосальний. Ставка — 225. Дипкур’єр. Циркулюю: Париж — Москва».
Саме з «Листування друзів», що протягом восьми місяців реґулярно друкувалось у центральному органі укрфутуризму, харківському журналі «Нова Ґенерація» (1927—1930 pp.), розпочалась історія мітичного поета на ім’я Едвард Стріха — явища безпрецедентного в українській культурі, хоч і не ориґінального в жанрі літературної містифікації. Історії літератури загалом відомі імена, що уславились на цьому авантюрному терені, ставши прабатьками жанру пародії. Згадаймо хоча б Козьму Пруткова, створеного братами Жемчужніковими на пару з А. Толстим, а також Черубіну де Габріяк, за чиїм іменем ховався М. Волошин, та ін. Втім, на відміну від своїх славетних попередників, Едвард Стріха свідомо виступив саме з політичною сатирою, не обмежуючись літературною, про що пізніше значив: « Стріха починає виступати проти ваплітян, неоклясиків і панфутуристів. Різниця полягала тільки в тім, що проти ваплітян і неоклясиків виступав він одверто, тим часом, як виступи проти панфутуризму одягав у шати примітивної панфутуристичної поетики».
Портрет Едварда Стріхи. Художник А. Іванова. 1928 рік
Отже, це були виступи з сатирою на «провідні» явища у «новій» українській літературі, завданням якої було знищити « все старе»,
Саме на цю «консолідацію сил», що виступала яскравим проявом тоталітарно-більшовицької дійсности, звертав увагу читачів Е. Стріха, подаючи свою творчість як « пародію на весь український футуристичний трафаретний стиль, на їх трухляві канони й новохуторянську моду». Цікаво, що вже у перших листах до М. Семенка, зокрема в поданій йому «програмній» статті «Максимум вимагаємо — безліч дамо!», московський кореспондент сам розтлумачив свій стиль та завдання (« з чого Семенко не реготався, а — друкував»), чітко визначивши: « Он угорі летить птиця. їй легко летіти. Отак мені легко писати радіотези та радіопрозу». У тій самій статті поет ще раз наголошує на « значущости» свого літературного виходу, пояснюючи, що ця « безліч» буде запропонована суспільству у вигляді « ясности у голові, легкости у голові». Але тоді ще ця пустопорожність була завуальована у Стріхи під гаслом «виметення з голів сміття сантиментальної поезії» і подано як взірець оспівування «нашої юної ніжної, бистрокрилої й могутньої республіки».
Таким чином (і на такому кореспондентському рівні) Е. Стріха підтримував стосунки з редакцією «Нової Ґенерації», культового футуристичного місячника, ставши надалі, як сам він зазначав, « постійним співробітником журналу, укрліфовським „генієм“ і ватажком, бо до мене прислухалися, на моїх творах училися писати, за порадою центрального органу українського ліфу». Навіть «старші брати» з московського «ЛЕФу» високо підносили його значення, вказуючи на те, що « Едуард Стріха (точніше переклавши — Едуард Криша) уявляє собою єдину своєрідну „літературну особистість“ в журналі: це якийсь укрфутуристичний Кузьма Прутков». (В. Трєнін «Тривожний сиґнал друзям». ЛЕФ, 1928 р.)
Для кращого розуміння боротьби проти тих сил, що з ними змагався Е. Стріха, його тогочасне становище можна порівняти хіба із свіжішими в пам'яті першими виступами фронтовиків, котрі у своїй творчості відійшли від «обкатаної» теми війни 1941—45 pp., висвітливши її у небажаному для офіційної критики світлі. Аналогічний ефект мають критичні заяви на адресу дисидентського руху шістдесятників, що подекуди починають з’являтися в Україні.
Значно пізніше, коли Е. Стріха відходить від свого образу й друкує власну «Автоекзекуцію», що мала вигляд сатири на радянську самокритику, він так пояснює свою появу: « Ті люди, що створили мене, Е. Стріху, мали свої принципи, але мені вони призначили місію безпринципового поета, поета, що без особливих вагань перебігає з одній організації до другої й однаково ретельно пропаґує протилежні літературні програми, розуміється — в пародійному пляні».
Такі «роз’яснювальні» настрої давно вже вчувалися в останніх московських кореспонденціях Е. Стріхи, передуючи розриву «Новою Ґенерацією». Фактично ж, до М. Семенка доходять чутки щодо пародійного характеру мітичної особи Стріхи, і він поспішає поховати цього небезпечного супротивника, спочатку підписуючи його ім’ям власні твори, а потім видаючи некролог «на смерть Е. Стріхи». Звичайно, що той обурюється (« по-перше, Едвард Стріха безсмертний») і подає свій коментар до цих подій: « Винахідник і штукар Семенко, здибавши більшого, ніж сам, винахідника, перший раз у житті здивувався, здивувався так, що аж волосся настовбурчилось. Хотів був попасти пальцем в небо і піймав облизня. Тепер він пише і друкує фальшивки, але це по-російські називається „делать хорошее лицо при плохой игре“». І далі: «Для Семенка настав осінній час: з колишнього хороброго винахідника почало сипатися листя. А молодий блискучий майстер Едвард Стріха проголошує себе лідером усього лівого фронту на Україні. Я, Едвард Стріха — поет, маляр і композитор — несу нові зразки лівої продукції, зразки гострі, сміливі, універсальні… Словом я, Едвард Стріха, достукався на сторінках „Нової Ґенерації“ такої слави, що час уже й про монумента подбати…» Хай там як, але « достукався» наш герой, як було зазначено, до власного некрологу «Трагічна смерть Едварда Стріхи», видрукуваного в 10-му номері «Нової Ґенерації» за 1928 рік.