У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Над подальшим періодом розвитку українського радянського мистецтва 1940—60-их років незримо тяжіло прокляття минулих десятиліть. Щось зрозуміти в тогочасній культурі було неможливо без правдивого відтворення її буремних витоків. Тому-то основні засади спілчанської ідеології були покликані не тільки по-своєму інтерпретувати історію українського мистецтва, але перш за все — стати головними постулятами нової віри.
Тож не дивно, що протягом усього радянського часу ми мали викривлений, деформований мистецький процес. Наприклад, майже нічого не було знати про теоретичні розробки на тему аванґарду, як правило, або « зупиненого на скаку», або не ідентифікованого на предмет того, «кому він служить». Лише в 1990-их роках з’ясувалося, що в історії світового мистецтва впевнено, твердо й беззаперечно існував український аванґард, чиї самобутні представники й законодавці «аванґардної» моди — О. Архипенко, К. Малевич, А. Екстер, Д. Бурлюк, В. Татлін, В. Кандинський — донедавна значилися по відомству аванґарду російського, французького, американського, але тільки не українського. По-друге, про своє існування за залізною завісою ватяного офіційного мовчання і, знов-таки, саме в контексті української аванґардної традиції, а не виключно пізнішого соцреалізму, заявлено з розкритих архівів спецхранів, а також
Паризька школа М. Бойчука. Париж, 1910 рік
К. Леві-Строс якось зазначив, що всі версії міту є рівноправні, не існує кращої і гіршої версії, більш чи менш важливої тощо. Але це не стосується офіційних тоталітарних мітів. Такий міт, возвеличений до рангу об’єднавчої структури в сакральній царині мистецтв, покликаний замінити решту мітів і запобігти появі нових, адже нові міти можуть бути тільки єретичними. Мітові назвою Спілка художників у комуністичному світі було ґарантовано виключність з подовженням її терміну вже за «незалежного» періоду історії України. Себто від часу скасування АРМУ й накинення мистцеві колективістського ярма.
Реалізм з корабля еволюції
Людина то вірить у соціялізм, то ні. Вона в будинку відпочинку: вона вірить, вона у захваті, вона пише маніфест радости; у поїзді зламалася ресора, пасажири набзділи, — вона не вірить, вона озлобляється, і т. д. — і так живе.
Свого часу теоретик аванґарду К. Ґрінберґ назвав соціялістичний реалізм кічем і казусом у загальній історії модернізму. Цю думку пролонґував і розвинув російський дослідник Б. Ґройс у своїй книжці «Стиль Сталін». Також її підтримала власною розвідкою «Соцреалізм як масова культура» київська дослідниця Т. Гундорова — вже на матеріялі української літературної спадщини, зазначивши, що « романтизм, до якого виявився схильним Олесь Гончар, сприяв закріпленню в його стилістиці соціалістичного кічу». Очевидно, її — як аполоґетку проґресивних методологічних форм у літературознавстві — затяло неігрове ставлення сучасної гуманітарної думки до історії літератури, а саме те, що « в пострадянські 90-ті розпочинається реактуалізація Олеся Гончара як національно свідомого українського письменника… і стає небажаним всяке нагадування про радянськість Гончара і будь-яка спроба поглянути на творчість Олеся Гончара як письменника тоталітарної доби і автора, творчість якого не виходила поза межі офіційного соцреалістичного методу».
Здається, Т. Гундорова зрозуміла, що літературу (зокрема радянського періоду) вкотре чекає те саме, що й завжди чекало на будь-яку клясику — резервація у підручниках, забуття, вимирання. Тож з такого соцреалістичного сміття вона заходжується ліпити свій постструктуралістський коровай у літературознавстві. « Когда б вы знали, из какого сора / Растут стихи, не ведая стыда», — писала з цього приводу А. Ахматова. « Из какого сора / из какого еще сора / какой же это сор», — дивується сьогодні московський концептуаліст Г. Лукомніков. І тому здолати подібну інерцію неконструктивної щодо спокусливої літспадщини думки може тільки особиста мутація дослідника, а також його особистісний ноконформізм на робочому місці. Так, на боці уявних опонентів Т. Гундорової безперечна логіка і здоровий офіціозний глузд, тоді як на боці самої дослідниці — лише література. Себто гра, як її розуміє сучасний читач.
Утім, читацька думка лише тоді має реальну силу, коли доходить до людей, що мають певну владу. Як, наприклад, до тієї ж Т. Гундорової — завідувачки відділу теорії літератури в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. А як же бути з розвінчувальними писаннями неофіційних О. Бузини, В. Єшкілєва, І. Бондаря-Терещенка? Виявляється, в нетрях офіційної науки для них завжди існували приборкувачі вільної думки. Як, наприклад, Н. Зборовська, котра в теоретичному (!) розділі журналу «Слово і Час» може застосувати такі «наукові» дефініції, як « вульґарна „бузинятина“» і « цинічна „постебнятина“» (з назви збірки поезій «Поsтебня» І. Бондаря-Терещенка). Ось який маємо, мовити б по-пролеткультівськи, повзучий емпіризм. « Сьогодні модно бути в гіршому випадку блазнем Бузиною, а в кращому — циніком Ігорем Бондарем-Терещенком», — розтлумачує згадана дослідниця загальноприйняту громадську позицію. Натомість закликає до чергового лакування дійсности у власній концепції альтернативної авторської «мітології», а не постмодерної «карнавальности». Втім, талант провидця — це міра постання перед черговим богом і не залежить від кількости запропонованих варіянтів співжиття.
Іосиф Сталін і Максим Ґорький. 1931 рік
Загалом ідентифікувати сьогодні позицію Т. Гундорової можна, хіба що послуговуючись хрестоматійними дефініціями середньовічної парадигми в офіційних стосунках. Словом, ідеться про блазенську альтернативу висловлювання щодо вбрання чергового літературного короля. Культурну галузь цієї стратегії, що тягнеться від офіційної ідеології, синкопованої російським концептуалізмом, будучи підсилена пізнішим постструктуралізмом, можемо розгледіти в писаннях таких діяспорних відщепенців, як М. Павлишин, або Г. Грабович. З цього приводу М. Липовецький на світанку кондового постмодернізму значив: « Мова, власне, про те, що блазень, як і письменник-постмодерніст, гостріше, ніж будь-хто, відчуває не лише похапливу ілюзорність
Отже, важко наразі виявити справжні причини літературознавчих змін у світоглядній орієнтації. Що й казати про, здавалося б, нещодавнє минуле! Мало хто сьогодні згадає про історичну суперечку «вопрекистов» і «благодаристов» у 1930-их роках щодо питання розглядуваного тут реалізму. « Так-от, як письменник може стати реалістом? — згадував Г. Поспєлов. — В одному випадку він міг стати завдяки своєму світогляду, а в другому випадку він міг стати всупереч своєму світогляду. Ось так, починаючи від Михаїла Сергієвського і по тому Ліфшиця й Лукача, всі вони стверджували, що письменник може стати реалістом і народним письменником всупереч своїм ідеологічним забобонам». Ось наразі, за Т. Гундоровою, нам уже не потрібен Олесь Гончар. А ми гадали, що він — кінець всьому. Себто завершення цілої епохи в літературі, яку ми «втратили»…
Справа в тому, що даний підхід, у якому донедавна переважала «мелянхолійна» тематика наших дослідниць (оскільки писати про далеку клясику було більш безпечно), не передбачає виправданого науковим глуздом підґрунтя. Ні, це зрозуміло, що в дослідницькому світі вважається престижним писати довгий час про друїдів (Л. Українку, Т. Шевченка, О. Кобилянську), а потім перекинутись, скажімо, на рейверів (О. Гончара, Є. Пашковського, Ю. Андруховича). І далі з усіма зупинками. Але там, де немає кінця, не розпізнати й початку, і з біблії, яку хоче створити для нас постмодернізм в особі Т. Гундорової, вилучено першу главу. Нинішній читач, споживаючи подібні дидактичні рекомендації щодо непоживности сьогодні О. Гончара й загалом усього соцреалізму в українській літературі, не розуміє — а чому ж саме цей автор йому не потрібний? І лише з синтетичних першоджерел на кшталт «Словника сучасних цитат» отримує необхідні (?) знання про історичні факти. « Пишіть правду, — лунає звідти голос Головного Критика країни товариша Сталіна, — це й буде соціялістичний реалізм». При цьому йому б ще й довідатися про супровідну думку М. Ґорького, який значив: « Знати, що існують дві правди і що на світі переважає підла й брудна правда минулого, а — на смерть їй — зродилася й росте інша правда. Поза зіткненням, поза боротьбою цих правд не вільно зрозуміти нічого, про це — також знати. Автор непогано бачить правду минулого, але не дуже розуміє, що йому з нею робити?»
Лупцюючи в такий невибагливий спосіб застарілі опудала минувшини, наші дослідники, на перший погляд, ніби як дотримуються вищезгаданої престижної практики власного зростання в науці. «Отже, від головних ознак реалізму, здається, нічого не лишилося», — втішається одіозний Д. Затонський, слідом за цитованим М. Ґорьким поставивши під сумнів такі напрями цієї літературної течії, як життєподібність і соціяльна аналіза. «Чи в мистецтві можливий реалізм?» — нібито наївно питається соцреалістичний корифей нашого літературознавства наприкінці своєї ганебної щодо пам’яти «червоних» поколінь деструкції. Звинувачувати ж його у швидкій ідеологічній переорієнтації, себто у накиданні єдино можливому в УРСР літнапрямку неоковирного «людського обличчя», здається, дарма. « Закінчення сталінської епохи принципово вплинуло й на соцреалізм, — підтверджує А. Окара. — Есхатологічні й „всесвітні“ мотиви заміщуються цілком „земними“ цінностями, соцреалізм від барокково-аванґардистських засобів виразності, характерних для мистецтва 1920-их років, від псевдокласицизму й монументалізму 1930—1950-их рухається в напрямку декадансу I960—1980-их: індивідуалізація стилю пізньорадянського „арта“ означало його „олюднення“, здрібніння, обуржуазнення». При тому йдеться про маленьких гончарів, які поховали великий проект соціялістичного аванґарду, звівши його футуристичну напругу до номенклятурного риштовання свого партійного собору. Революція в літературі й мистецтві закінчилася декадансом, яким визначався нібито «дисидентський» спротив тих же шістдесятників при зовнішньому ідеологічному конформізмі.
Прикметно, як, зокрема, Б. Ґройс з І. Кабаковим так само простежують ґенетичну спадковість даного напряму, вважаючи, що « соціялістичний реалізм продовжує безперервну російську традицію російського століття». Але хіба тільки соцреалізм? Ту ж поступальну функцію, але вже щодо нинішнього постмодернізму, завважує М. Липовецький, мовляв, « середньовічне російське блазнювання, так само, як аналогічний щодо нього античній цинізм, для своїх епох було чимось на кшталт постмодернізму». Спитаймося, а в Україні? « Так, то була імперія. Хоча як подивитися… — носталґує О. Яровий. — Вона тільки те й робила, що гнітила — копійчаним хлібом, безкоштовною медициною, добротною загальнодоступною освітою, мільйонами українських книжок, дармовими квартирами, письменницькою славою…» Зокрема, Н. Зборовська називає таку дезінтеґрацію інакше, розподіляючи новітню літературу в Україні на « карнавальну» (Ю. Андрухович та інші «бубабісти») і « мітологічну» (О. Ульяненко, В. Медвідь, Є. Пашковський). Насправді ж ходить про звичайнісіньку тоталітарну травму психо-соціяльного характеру, коли все нове й невідоме (навіть для літературознавця) нахабно заступає добре знайоме й патріярхальне, з чим ти донедавна дружив по життю (як, наприклад, Н. Зборовська — із вищезгаданими «мітотворчими» авторами з київської «Нової Літератури»). « А що, невже ніхто не розуміє, що геть уся ця філософія викликана не ідеями, а всього лише неконтрольованим круговоротом сексуальних потягів та алькоголю?», — підказує І. Яркевич. « Невротична маячня алькоголіків у рідкісній солідарності зі зголоднілими піхвами лунає загальним постімперським гуком», — констатує А. Шарґунова. Справді, жадної теоретичної новації тут не знаходимо, натомість будь-яка революція — це насамперед теорія в дії, а також підставляння своєї власної нігілістської пропозиції навзамін історичному цілому. Тож пещення персональної травматології з лобіюванням відповідної, знайомої автури не надається до «категоріяльної» методики в літературознавстві.