У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
« Володя не просто закохався в мене, він напав на мене, це був достоту напад, — згадувала Л. Брік. — Два з половиною роки я не мала ані хвилини спокою — буквально. Я одразу зрозуміла, що Володя ґеніяльний поет, але він мені не подобався. Я не любила дзвінких людей — зовнішньо дзвінких. Мені не подобалося, що він такого високого зросту, що на нього обертаються на вулиці, не подобалося, що він слухає свій власний голос, не подобалося навіть, що його прізвище — Маяковський — таке гучне і схоже на псевдонім, причому на банальний псевдонім».
Цікаво, що саме О. Брік сприяв цьому зближенню власної дружини з поетом. « Це був Осип, — стверджувала Л. Брік, — хто перший закохався в поезію Маяковського і закохав усіх нас». До речі, поема «Хмара
Ліля Брік. 1921 рік
Можливо, саме тому В. Маяковський час від часу намагався позбутися своїх солодких комплексів, розбурханих шаленою пристрастю до свавільної жіночки-вамп, яка значила на бережках рукопису, відповідно, щодо О. Бріка і В. Маяковського: « Фізично О. М. не був моїм чоловіком з 1916 p., а В. В. — з 1925 р.» Тож із черговою своєю коханкою Веронікою Полонською поет зійшовся вже на зовсім іншому ґрунті, ніби бажаючи помститися за попередні любовні невдачі з Л. Брік та Т. Яковлевою. « На першому ж побаченні зненацька й настирливо він почав мене обіймати, — спогадувала Полонська. — Я стала бувати в нього щодня. Казав, що любить мене за те, що я не „комизлива“».
Молода і приваблива акторка МХАТу, якій під час зустрічі з 36-річним В. Маяковським було ледь за двадцять, справді не була «комизливою». « В. В. вимагав щоденних побачень, — бідкалася вона. — Під час виставки „XX років праці“ я була вагітна від нього. Зробила аборт, у мене з'явилася відраза до фізичних стосунків. В. В. ніяк не міг змиритися з цим, він просто шаленів». Тож останній у житті В. Маяковського роман був бурхливий, нервовий і багато в чому ускладнювався ще й тим, що Вероніка Полонська (Нора, як називав її поет) під ту пору була одружена з Михайлом Яншиним, натоді також актором МХАТу.
Тож на відміну від сімейства Бріків, В. Полонська знала зовсім іншого Маяковського. Не терплячого й упослідженого мазохіста, який і хвилини не міг прожити без владної хазяйки, що їй він з усіх куточків світу, куди його закидала ґастрольна доля, слав принизливі любовні листи з телеграмами, а незалежного й наполегливого деспота-коханця. Наразі важко устійнити, якій саме з цих двох еротичних іпостасей він був найбільш адекватний у житті, хоч загальновідомо, що мазохізм — це одна з форм садизму. Так, бувши з В. Полонською, поет визнавав, що хоче кардинально змінити своє життя, завести родину, дітей, власний дім. Він називав її своєю останньою надією і був відвертий з нею так, як мало з ким до того. В. Полонська знала і про його дочку, плід паризького кохання до Тетяни Яковлевої, і про всіх його жінок, і насамперед — про його пекельну пристрасть до Лілі Брік…
Загалом усі жінки В. Маяковського не просто відали про існування Л. Брік — вони мусили вислуховувати захопливі розповіді поета про неї. Будучи у Франції, В. Маяковський разом зі згаданою Т. Яковлевою блукав по паризьких крамницях, щоб вибрати для коханої Лілі автомобіль. Адже вона любила подарунки, а він любив дарувати. Імпровізовану обручку, всередині якої було вирізьблено: «Л. Ю. Б.», себто Лілі Юріївні Брік, поетова коханка носила після його смерти на шиї — разом з його власним перснем, почепленим на тому намисті поруч із каблучками інших коханців.
Але по-справжньому В. Маяковського, здається, не любила жадна з його жінок. У тому числі й Ліля Брік. Після смерти поета вона відновила сумнозвісну «родину на трьох», запросивши до співжиття героя громадянської війни Віталія Примакова, розстріляного згодом у 1937-му році. Пізніше, після смерти О. Бріка у 1945-му, що сталася, ясна річ, через інфаркт, з’явився наступний неофіційний чоловік, літературознавець Васілій Катанян. За життя Л. Брік любила повторювати: « Я кохала лише одного. Одного Осю, одного Володю, одного Віталія та одного Васю». Хоч насправді романів, і
Обкладинка книги В. Маяковського «Про ЦЕ». Оформлення А. Родченка. 1923 рік
В останні дні свого життя В. Маяковський відчайдушно намагався створити власну родину. Він писав листи в Париж до Т. Яковлевої, в яких благав її вийти за нього заміж. Від В. Полонської вимагав негайного розлучення з чоловіком. «Маяковський був нервовий, засмиканий, підозрілий. Мучив мене, постійно ревнував, вимагав, щоби я кинула чоловіка, залишила театр. Це було дико, дивно», — згадувала В. Полонська. І в той самий час поет клопотався про те, щоб отримати квартиру поруч із сімейством Бріків після їхнього переїзду з Гендрікового провулку. Без Л. Брік, без дозволу жорстокої хазяйки, жадне родинне життя не уявлялось В. Маяковському можливим. « Я кохаю, кохаю тебе безоглядно, — писав він, — і всупереч усьому, кохав і кохатиму, чи будеш ти груба зі мною, а чи лагідна, моя або чужа». Навіть після смерти поета все вирішилось на користь Лілі Брік. У своєму передсмертному листі В. Маяковський писав: « Товаришу Уряд! Моя родина — це Ліля Брік, мама, сестри та Вероніка Вітольдівна Полонська. Якщо ти влаштуєш їм непогане життя — спасибі». Натомість половина при розподілі поетової спадщини, якою його справжня родина (мати і сестри) не займалася, дісталася самій лише Л. Брік. Не без її втручання В. Полонська ще в 1930-му році відмовилася вважати себе членом родини В. Маяковського (при живому чоловікові!) і категорично заперечила свій інтимний зв’язок з поетом. Щоправда, у своїх спогадах, які з’явилися друком після її смерти у 1994-му році, вона неодноразово наголошує на існуванні таких стосунків.
Також у 1971-му році В. Полонська спробувала було відновити свої «сімейні» права, написавши на ім’я тодішнього генсека Л. Брежнєва заяву з проханням надати їй персональну пенсію за старістю літ уже як членові родини В. Маяковського. Довідавшись про це, поетова сестра заявила, що ані Л. Брік, ні В. Полонську вся родина Маяковських ніколи не вважала за членів родини. Водночас у смерті поета вона звинувачувала безпосередньо В. Полонську, яка, мовляв, була свідком його страшних душевних мук і нічого не зробила, щоб «перемкнути цей настрій, щоби відвести курок револьвера від нього». Себто не погодилася з хворобливими домаганнями поета й не вийшла за нього заміж, а побігла натомість до театру, до власного чоловіка чи деінде. Чи варто казати, що в претензіях В. Полонської на персональну пенсію було відмовлено? А за давньою постановою ВЦВК і СНК РСФСР від 1930-го року авторські гонорари В. Маяковського й далі ділили порівну між собою його родина й Л. Брік.
Отож морально відповідальною за смерть « першого радянського поета» в ЦК зробили В. Полонську. Втім, чи лише вона винна в тому, що сталося? І чи не завдяки неприхованим фобіям В. Маяковського ця жінка виявилась причетною до його особистої трагедії?
Справа в тому, що протягом свого життя В. Маяковський постійно був схильний до самогубства. Кілька разів до трагічної розв’язки він намагався покінчити з собою. Одного разу навіть вистрелив собі в серце, але револьвер дав осічку. « Думка про самогубство була хронічною хворобою Маяковського, — згадувала Л. Брік. — Постійні розмови Маяковського про самогубство! Це був терор. У 1916 році рано вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Глухий, тихий голос Маяковського: „Я стріляюсь. Прощай, Лілік“. Я гукнула: „Зачекай мене!“ — щось накинула поверх халату, скотилася сходами, молила, била візника кулаками в спину. Маяковський відчинив мені двері. Він сказав: „Стрілявся, осічка. Вдруге не наважився, чекав на тебе“. Як часто я чула від Маяковського слова: „Застрілюсь, покінчу з собою. 35 років — старість. До тридцяти доживу. Далі не буду“».