Учитель
Шрифт:
Війт. А може, й схоче. Зачекаємо, аж зголоситься.
Юлія (нетерпливо). Е, вам чекання, але ми тим часом можемо з голоду і з холоду згинути.
Війт. Е, чень так зараз не згинете.
Юлія (з плачем). Господи! Та се якась колода, не чоловік. Аж тут нам певно прийдеться пропасти! (Хапає кошик і мотику і втікає до школи.)
Ява
Омелян, війт.
Війт (довго, рівнодушно глядить на Омеляна, що все ще з виразом утоми стоїть під стовпом, держачи шнур від дзвінка в руках). То ваша жона?
Омелян. Ні, сестра.
Війт. Гарячка! (По хвилі.) А ви з жидів?
Омелян. Я? Та з яких жидів? Я такий русин, як і ви, хлопський син.
Війт. А ви бороду носите, як жид.
Омелян. Ну, що ви! Хіба тілько жиди бороди носять?
Війт. В нашім селі тілько жиди. Як зголите бороду, тогді вам повірю, що ви русин.
Омелян. А то що знов? Що вам до моєї бороди? Ви би подивилися по селі! Дзвоню вже півгодини, і ані одна дитина до школи не йде. Адже ж нині я маю розпочати школу.
Війт. Ви, паночку, не мучтеся. Хоч до вечора дзвоніть, а дитина вам жадна не прийде.
Омелян. Ато чому?
Війт. Бо так, що не прийде. Ми до жида своїх дітей на науку посилати не будемо.
Омелян. Пане начальнику! Та що вам за жид до голови прилип? Ну, та коли вже так, то най буде по-вашому. Зголю тоту нещасну бороду.
Війт. І добре зробите. І Товкач казав: «Я, богу дякувати, господар. До жида услуговувати не піду». Зголите бороду, то він прийде.
Омелян. Ну, а діти?
Війт. Нащо вам дітей?
Омелян. Та до науки.
Війт. А нащо їм наука?
Омелян. Нащо наука? То я ще маю вам се виясняти? А нащо школу в селі маєте?
Війт. Староство казало. Ми аж бунтувалися – ба, не ми, а наші тати. Аж восько до нас приходило. Через тоту прокляту школу село на біду зійшло. Обдерли!
Омелян. Але ж не школа вас обдерла. Школа для вашого добра заведена. Щоб ви межи людьми люди були.
Війт. А хіба й без неї ми пси?
Омелян. Пси не пси, а темні. Хто не хоче, то вас ошукає, отуманить, одурить.
Війт. Овва! Ось ви такі вчені та просвічені, а гинете з голоду в селі і мусите чекати нашої ласки, темних бойків! Ну, трібуйте і одуріть нас! Га?
Омелян. Пане війте, я не розумію, до чого має вести наша розмова. Ви знаєте, що я не з власної охоти
Війт. Е, пане навчителю! Тоті всі обов’язки – то там у вас у письмах та в паперах. А ми люди прості. Хочете з нами жити, то жийте так, як бог приказав, як небіжчик навчитель жив.
Омелян. Ну, а як же він жив?
Війт. Та як жив? Робив собі в полі та в городі, воли та свині годував, писарством занимався, а дітей наших до книжки не конопадив [3] .
Омелян. Не конопадив!
Війт. А ні! Котрі схотіли, то часом у неділю сходилися до школи. То він їм образки якісь показував, співанок їх учив співати.
3
примушував
Омелян. Та й тілько всеї науки було?
Війт. Та тілько.
Омелян. Ну, а пан інспектор хіба ніколи до вас не заїздив?
Війт. Та за тих 15 літ був, може, зо п’ять раз. Ой, ой, біди кілько було! Треба було аж із сусіднього села школярів позичати.
Омелян. Що, що, що ви мовите? Школярів позичати?
Війт. Таже не як, а так! Позичали ми по 10 хлопців, домішали троха своїх, таких, що хоць літери розпізнати вміли, та’й так якось від пана шпектора обганялися.
Омелян. Господи! До нинішнього дня я був би не повірив, щоби таке в нашім краю могло діятися. Ну, і що ж, ви гадаєте, що й далі так має бути?
Війт. Гадаю, що так.
Омелян. Що я буду собі господарювати, за вчительство гроші брати, а на показ для інспектора хлопців із другого села позичати?
Війт. А чому ж би-сте не мали так робити? Що вам за неволя наші діти мучити і від господарської роботи відривати?
Омелян. Але ж, війте, я мушу! Чи ви не розумієте, що значить обов’язок? Я задармо хліба їсти не хочу. А хочете мати такого вчителя, щоби по-вашому робив, то зараз подавайте до ради шкільної, щоб вам іншого дали.
Війт. Е, стрібуємо ще з вами.
Омелян. І не зачинайте! Кажу вам крайнє слово: як мені нині – ну, завтра – діти до школи не прийдуть, то всіх на кару подаю.
Війт. Та куди подасте?
Омелян. До староства.
Війт. А як?
Омелян. Як то як? На письмі.
Війт. А ваше письмо має ноги або крила, щоби до староства дійшло?
Омелян. Що се ви? Як то?