Удар грому
Шрифт:
— Незрозуміло, — сказав Екельс.
— Гаразд, — вів своє Трейвіс, — скажімо, випадково ви вбиваєте одну мишу. Це означає, що ви також вбиваєте всіх нащадків цієї окремої миші, так?
— Авжеж.
— І всіх нащадків нащадків нащадків цієї миші! Однією ступою ноги ви знищуєте спочатку одну мишу, потім десяток, потім тисячу, мільйон, врешті мільярд можливих мишей!
— Ну то знищую, — сказав Екельс. — То й що?
— То й що? — стиха форкнув Трейвіс. — Гаразд, а що скажете про лисицю, яка повинна їсти цих мишей, щоб вижити? Якщо вона не з’їсть десяток мишей, вона здохне. Якщо лев не з’їсть десяток лисиць, він помре від голоду. Різні комахи, стерв’ятники загинуть, якщо не з’їдять лева. Незлічимі мільярди форм життя будуть кинуті в хаос і розпад. Цілком можливо, все це призведе ось до чого. П’ятдесят дев’ять мільйонів років потому
— Згода, — погодився Екельс. — Це означає, що не варто навіть торкатися трави?
— Авжеж. Знищення окремих рослин може спричинити лавиноподібне накопичення наслідків. Маленька похибка тут може багатократно, непропорційно зрости протягом шістдесяти мільйонів років. Звісно, наша теорія може бути помилковою. Можливо, ми взагалі не можемо змінювати час. Або ж можемо міняти лише дуже слабо. Тутешня мертва миша викличе дисбаланс у царстві комах в майбутньому, пізніше — диспропорції популяцій, далі — погані врожаї, депресію, голодомор, врешті може змінити суспільний характер у деяких країнах. Або щось дрібніше за це. Можливо, тихе дихання, шепотіння, волосся, підхоплене вітром, дуже мала зміна, яку ви навіть не побачите, допоки не придивлятиметеся. Хто зна? Хто насправді може це знати? Ми не знаємо, ми можемо лише здогадуватися. Але допоки ми не знатимемо напевно, що справді здатне спричинити наше втручання в час — гучне ревіння чи слабкий шурхіт в історії, ми повинні бути обережними. Ця Машина, ця Стежина, ваш одяг і ваші тіла було, як ви знаєте, стерилізовано перед початком подорожі. Ми вдягаємо ці кисневі шоломи, щоб не пустити наші бактерії в цю прадавню атмосферу.
— А як ми дізнаємося, в яку тварину стріляти?
— Їх позначено червоною фарбою, — відповів Трейвіс. — Сьогодні, перед подорожжю, ми відправили Лесперенса сюди в Машині. Він прибув у цю саму еру й простежив за деякими тваринами.
— Вивчав їх?
— Авжеж, — сказав Лесперенс. — Я прослідкував за ними протягом усього їхнього існування, занотовуючи, які з них жили якнайдовше. Таких дуже небагато. Як часто вони парувалися. Не часто. Життя коротке. Коли я бачу, що одне з них гине під падаючим деревом, а друге тоне в смоляній ямі, я занотовую точну годину, хвилину й секунду. Стріляю фарбовим зарядом. Він залишає червону пляму на боці тварини. Не побачити її неможливо. Потім я узгоджую наше прибуття до минулого так, щоб зустріти страховисько не пізніше ніж за дві хвилини до того, як воно загине саме по собі. Таким чином, ми вбиваємо лише тих тварин, в яких і так не було шансів, і які не мали б паруватися знову. Бачите, які ми обережні?
— Але якщо цього ранку ви поверталися в часі, — жваво запитав Екельс, — ви мали наштовхнутися на нас, на наше сафарі! Як все воно скінчилося? Вдало? Чи всі ми залишилися живими?
Трейвіс і Лесперенс перезирнулися.
— Це був би парадокс, — відповів останній. — Час не дозволяє такого безладу, щоб людина зустріла сама себе. Якщо таке трапляється, час відступає. Як літак, який потрапляє в повітряну яму. Ви відчули, як Машина підскочила перед тим, як ми зупинилися? Це ми проходили повз нас самих, які вже були на шляху в майбутнє. Ми нічого не побачили. Неможливо сказати, чи була експедиція вдалою, чи вполювали ми те страховисько, чи всі
Екельс мляво посміхнувся.
— Все, годі, — різко сказав Трейвіс. — Підіймаймося!
Вони приготувалися залишити Машину.
Джунглі були високі, джунглі були просторі, і джунглями був увесь цей світ завжди й назавжди. Чи то звуки музики, чи то звуки літаючих наметів наповнювали небеса: то були птеродактилі, що парили, простягши схожі на тенти сірі крила — велетенські кажани з якогось марення, нічної гарячки.
Екельс, балансуючи на вузькій Стежині, жартома навів рушницю.
— Припиніть! — сказав Трейвіс. — Щоб вас… Навіть задля розваги не наводьте! Якщо рушниця вистрілить…
Екельс почервонів.
— Ну, і де ж наш тиранозавр?
Лесперенс подивився на годинника.
— Просто попереду. Ми перетнемо його шлях за шістдесят секунд. Роздивляйтеся, доки не побачите червону фарбу! Не стріляйте, поки ми не скажемо. І залишайтеся на Стежині. Чуєте? Залишайтеся на Стежині!
Вони рушили вперед назустріч ранковому вітрові.
— Дивно, — промурмотів Екельс. — Десь там у майбутньому, за шістдесят мільйонів років, день виборів уже позаду. Кейт — президент. Усі святкують. І ось, наче втрачено ці мільйони років, і нічого цього немає. Ті речі, про які ми хвилювалися протягом місяців, ба навіть ціле життя, ще не розпочалися, і про них ніхто навіть гадки не має.
— Усім зняти запобіжники! — Наказав Трейвіс. — Екельсе, ви стріляєте першим. Другий — Біллінґс, третій — Крамер.
— Я полював тигра, вепра, буйвола, слона, але тепер… — сказав Екельс, — Хвилююся наче дитя.
— Ша! — Сказав Трейвіс.
Всі зупинилися.
Трейвіс підняв руку.
— Там, попереду, — прошепотів він, — в тумані. Він там. Його Величність.
Джунглі були просторі й повні щебетання, шурхоту, мурмотання й зітхання.
Раптом усе це вщухло, немовбито хтось зачинив двері.
Тиша.
Удар грому.
За сотню ярдів від них із туману вийшов Тиранозавр Рекс.
— Це, — прошепотів Екельс, — це…
— Ш-ш-ш!
Воно рухалося, переставляючи велетенські, наче змащені олією, лапи. Воно здіймалося на добрі тридцять футів над більшістю дерев, велике злостиве божество, делікатно притуливши свої маленькі, субтильні ручки часового майстра до маслянистих панцерних грудей. Його задні лапи були як поршні — тисяча фунтів білої кістки, обтягнутої товстими линвами м’язів, у чохлі з блискучої шагреневої шкіри, запаковані в броні мов ноги якогось грізного воїна. Кожне стегно мало тонну м’яса, слонової кістки й сталевої сітки. А з величезної дихаючої клітини торсу звисали оті дві делікатні ручки, які могли б підхопити людину і дослідити її, мов ляльку, поки навколо навивалася зміїна шия. І сама голова, ціла тонна скульптурного каменю, легко піднята в небеса. І широко розтулена паща, з якої частоколом стирчали зуби, що радше нагадували ножі. Вічі, схожі на страусові яйця, оберталися, і в них не було жодного почуття, окрім ненажерності. Воно стулило рота в нестямній усмішці. Воно бігло, і його тазові кістки трощили дерева й кущі, його пазуристі ступні пружно чавили землю, залишаючи сліди шість дюймів завглибшки, на що б не падала його вага.
Воно бігло ковзним балетним поступом, надто врівноважене, збалансоване для своїх десяти тонн. Воно мальовниче прямувало до залитої сонцем галявини, мацаючи повітря своїми гарними ящірними ручками.
— Чорт, чорт, — рот Екельса засіпався. — Воно ж може простягтися і схопити місяця.
— Ша! — зле шикнув Трейвіс. — Він нас ще не бачить.
— Та його ж неможливо вбити, — тихо і впевнено виголосив Екельс свій вердикт, наче безглуздо було сперечатися. Він зважив докази, і це був його зважений вирок. Рушниця в руках здавалася іграшковою. — Які ж ми дурні, що приїхали сюди. Це ж неможливо!
— Стули пельку! — прошипів Трейвіс.
— Це кошмар!
— Поверніться, — наказав Трейвіс, — і йдіть до Машини. Ми повернемо половину платні.
— Я ж навіть гадки не мав, що воно таке здоровезне, — сказав Екельс. — Я прорахувався, ось у чому річ. Тепер я хочу вийти з гри.
— Він нас бачить!
— Червона фарба на грудях!
Ящір-Тиран підвівся. Його броньоване тіло заблищало тисячами зелених монет. Монети, вкриті слизом, спітнілі. У слизу борсалися маленькі комашки, тому здавалося, що все тіло здригається, наче в конвульсіях, та йде хвилями, навіть коли саме страховисько не рухалося. Воно видихнуло. Сморід сирого м’яса прокотився джунглями.