Україна–Русь. Книга перша
Шрифт:
Точно така сама спроба Куремси підпорядкувати Крем’янецьку землю закінчилася невдачею. Послухаємо літопис: «А потім Куремса (Коренца. — В. Б.) прийшов до Крем’янця і спустошив довкола Крем’янця. Андрій же [посадник Крем’янецький] надвоє держався. То він запевняв: “Я королів єсть”, а то [називав себе] татарським… І був він убитий, і серце його вони вирізали, але, не досягнувши нічого коло Крем’янеця, вернулися в стани свої» [18, с. 13].
Отож, і після 1255 року Крем’янець і Крем’янецька земля не стали васально залежними від Золотої Орди. Далі Пониззя Золота Орда
«Після кременецької ж війни Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившися з братом [Васильком] і з сином [Львом], послав він [воєводу] Діонісія Павловича [і] взяв [город] Межибож. А потім Данилові–таки люди і Василькові пустошили Балохів, а Львові — Побожждя…
Коли ж настала весна, послав [Данило] сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі [тамтешні] городи. І взяв він Городок, і Сімоць, і всі городи, що піддались татарам, Городеськ і [городи] по [річці] Тетереву до Жедечева… і Шварно прийшов [назад], узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці, і чернятинці, і всі болохівці [з покорою] до Данила» [18, с. 416].
Все, що Куремса захопив силоміць, Данило Галицький повернув назад. Окрім Бакоти. Про неї літопис мовчить.
Ще раз звертаю увагу, що всі ті роки до Великого Галицько–Волинського князівства приходив тисяцький Куремса, який очолював в улусі хана Бувала (Мауці) прикордонну службу. Це були звичайні прикордонні сутички. І до тих пір, доки Данило Галицький не давав Куремсі, як кажуть, — здачі, доти татари поводилися більш–менш стримано.
Але після воєнного походу Данила Галицького на Городок, Балохівщину та Побужжя татари сполохалися. І 1259 року той же Куремса, але з дещо більшими силами, знову рушив на Галицько–Волинське князівство. Слід визнати, що і цього разу похід Куремси був невдалим. Ось що про той похід говорить літопис:
«У рік 6767 (1259). А потім [хан] Куремса рушив на Данила і на Василька; несподівано він приїхав…
Куремса ж, не перейшовши [ріки] Стиру, послав людей до [города] Володимира. А коли в’їхало військо противників до города, вийшли на них піші городяни і билися з ними кріпко, і вибігли вони з города, прибули до Куремси і розповіли, що городяни кріпко борються з ними.
Данило ж і Василько все одно збиралися…, маючи намір битися з татарами… І коли прилучилося Васильковим людям виїхати [в поле], то, знайшовши татар, вони били їх і колодників захопили. А потім, коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив Бог чудо велике… [Куремса]… не міг перейти [річку Стир]. Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст… І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони свої, тобто в поле» [18, с. 417–418].
З 1243 по 1259 рік на землі Великого Галицько–Волинського князівства приходив прикордонний тисяцький Куремса (Коренца), який охороняв улус Бувала, а отже — Золоту Орду бувши «поставлены на заставе против всех народов Запада, чтобы те случайно не ринулись на них неожиданно и врасплох…» [19, с. 47].
Вигадувати щось своє не слід. Цей факт засвідчив очевидець тих далеких часів, який особисто зустрічався з Куремсою і знав, що говорив.
Звичайно, зухвалість Галицько–Волинського
За викладом подій Літописом Руським (1260 рік), на той рік не стало і володаря улусу — Бувала. Скоріше — помер. Оскільки сину Татара Ногаю у 1260 році не виповнилося 16 років, то хан Берке прислав до улусу Бувала (назвемо його — південно–західний улус) свого тимчасового баскака. Скоріше, одного зі своїх нойонів (полководців). Так у Літопису Руському під 1260 роком з’являється «воєвода Бурондай».
Появу Бурондая аж ніяк не слід зв’язувати зі зміною ним Куремси (Коренци), а слід, в першу чергу, відносити до внутрішніх золотоординських проблем. Готуючись до війни на Кавказі, хан Берке бажав посилити і свій південно–західний кордон.
Про появу на кордоні улусу Золотої Орди «[воєводи] Бурондая» Літопис Руський повідомляє у 1260 році:
«Коли ж минув час, то прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсених [татар]» [18, с. 420].
Треба думати, що Куремсу, з його родом, що кочував вподовж Дніпра, ніхто нікуди не прибирав. Там він перебував далі. Але на допомогу Куремсі поселили ще й роди «[воєводи] Бурондая».
Може виникнути запитання: звідкіля взялися «зайві люди» в Золотій Орді напередодні війни з Хулагу–ханом?
На думку автора, ханом Берке були переселені деякі татарські (казахські) племена зі східного Прикаспію, куди 1254 року хан Батий відселяв Берке–хана. Скоріше, Бурондай із своїми родами, а це 20–30 тисяч населення, був поселений Берке–ханом на ріки Буг–Синюха для підсилення «південно–західного улусу» Золотої Орди та тимчасового управління улусом, поки хан Ногай не досягне повноліття.
Саме цим можна пояснити перенесення кордону улусу, і Золотої Орди в цілому, з Дніпра на Буг. Що засвідчила Синьоводська битва 1362 року.
Таким чином військові сили «Улусу Бувала», після прибуття Бурондая зі своїми людьми на кордон, майже подвоїлися. І [воєвода] Бурондай міг у другій половині XIII століття виставити у похід 3–4 тьми вершників. Тому й не дивно, що він став звертатися до князя Данила Галицького з такими словами:
«Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною» [18, с. 420].
І оскільки литовці постійно турбували князівство Данила Галицького, про що розповідає Літопис Руський, то Великий князь відрядив до Бурондая свого брата Василька і синів Лева та Шварна.
На протистояння Бурондаєві сили не вистачало. І татарський «[воєвода]» дуже швидко скористався своєю перевагою в силі. Уже в 1261 році він вимагав від князя Василька:
«Якщо ви єсте мої спільники — розмечіте ж городи свої всі» [18, с. 421].
Тому літопис повідомляє про зняття міських мурів навколо міст: Данилова, Стіжка, Львова, Крем’янця, Луцька, Володимира.
Але той же літопис повідомляє, що захисники Холма (княжа столиця) відмовилися виконувати наказ, і Бурондай стерпів.