Україна–Русь. Книга перша
Шрифт:
І ще одне свідчення Ібнбатути:
«Угощение, которое подносилось хатуни на каждом привале в этом крае, состояло из конины, баранины, воловины, дуки, кумыса, коровьяго и овечьяго молока» [3, с. 303].
Від Бабасалтука до першої візантійської фортеці Махтулі, тобто від Дніпра до Дунаю, картина подорожі цариці Золотої Орди Баялунь різко змінилася. Жодного представника Золотої Орди на тому відрізку шляху валка цариці не зустріла. Послухаємо Ібнбатуту:
«С этого города (Бабасалтука. — В. Б.) мы принялись за приготовление всего необходимого для степи. Понадобилось мне большое количество лошадей и (потому) я пошел к хатуни (цариці. — В. Б.)
Оскільки фортеця візантійців могла бути розташована тільки на території Візантії, а її землі лежали за Дунаєм, то, зрозуміло, що й фортеця Махтулі була на правому бере зі Дунаю. Скоріше за все, на місці сучасного румунського міста Ісакчі.
Отже, арабський мандрівник Ібнбатута у 1334 році особисто засвідчив, що землі Золотої Орди на півдні сучасної України не сягали далі Дніпра. З чого можна зробити висновок, що за часів хана Ногая, а то роки 1270–1300, Південно–Західний улус Золотої Орди чинив найбільший тиск на український народ та його землі.
Після розгрому в 1300 році улусу Ногая ханом Тохтою, в якому брали участь українські (руські) полки на стороні Великого хана, до 1362 року — часу Синьоводської битви, Золота Орда тримала свій кордон по Дніпру — Південному Бугу — Синюсі — Гнилому Тікичу.
Свідчення про кордон на Дніпрі залишив у 1421 році й посол Гілльбер де–Ланноа. Він теж багато про що розповів.
Частина третя
Початок Русько–Литовської доби
І. Острозькі нащадки роду Данила Галицького
Період 1320–1350 роки для України був вирішальним у визначенні її подальшої долі. Онук Данила Галицького — Юрій Львович помер у 1308 році 24 квітня. Народився, згідно з Літописом Руським — 1262 року, що зафіксовано такими словами: «У рік 6770 (1262)… Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича» [18, с. 424].
Згадка про синів Юрія Львовича — Андрія і Лева зафіксована тільки у 1315 році. Отож Андрій і Лев стали спадкоємцями свого батька Юрія. Та у князя Юрія Львовича були й інші діти, про що історики забувають: донька Марія, яка вийшла заміж за польського князя Тройдена; молодший син Дмитро, 1290–1295 року народження. І цьому в історії є докази.
Якщо існування княжни Марії, пізніше княгині Марії — матері великого Галицько–Волинського князя Юрія II (Болеслава) історики не заперечують, то про молодшого сина Юрія Львовича — Дмитра історики мовчать. Хоча цьому є елегантне й незаперечне свідчення. Але все по черзі.
Свідченням про політичну орієнтацію князів Андрія і Лева та їхнього батька Юрія Львовича є видання сестри Андрія і Лева — Марії за Мазовецького князя Тройдена.
Таким чином рід Данила Галицького у черговий раз ріднився із польськими королями. Але головне те, що Тройден з посагом дружини отримав один із уділів (князівств) на теренах Великого Галицько–Волинського князівства. Католики почали рух на православні землі. Коли в 1322–1323 роках у боротьбі із Золотою Ордою загинули князі Андрій і Лев, то було обрано на трон Великого князя, компромісну фігуру для Польщі, Литви та Золотої Орди, сина Тройдена і Марії — Болеслава.
«Болеслав перейшов у православ’я й прибрав ім’я
“Хай буде відомо всім, до кого дійде наше послання, що ми, Юрій Божою ласкою князь Русі…, що як наші предки, благословенної пам’яті король Данило, або наш прадід Лев, чи наш найдорожчий дід Юрій мали звичай перебувати у прихильності та мирі із згаданим орденом…
Дано і завершено року Божого 1325”» [44, с. 108].
Є ще одне авторитетне джерело — Ян із Чарнкова, яке повідомляє, що після смерті Андрія і Лева до влади у Великому князівстві прийшов Болеслав — син Марії та Мазовецького князя Тройдена. Послухаємо істориків:
«Ян із Чарнкова авторитетно засвідчив, що волинські бояри (??? — В. Б.) обрали собі князем Болеслава, сина Мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Андрія і Лева Романовичів» [44, с. 107].
Отож переконуємося: ще рішенням Юрія Львовича, щоби вгамувати зазіхання поляків на західні землі Русі (Холм, Ярослав, Белз тощо), одне західне удільне князівство через посаг доньки Марії було передано у володіння Мазовецькому князю. Таким чином поляків намагалися залучати до спільного протистояння Золотій Орді.
А далі поговоримо про молодшого сина князя Юрія Львовича — Дмитра. Звичайно, польська, російська і литовська історії були зацікавлені приховати наявність такої історичної особи. Руським князем Дмитром продовжувався рід знаменитого короля Русі Данила Галицького. А існування після 1323 року нащадків Данила Галицького було невигідне геть усім: Папському престолу, Золотій Орді, польським королям, Великим литовським князям, пізніше — московським князям. Всі вони посягали на спадщину живих нащадків славного королівського роду Данила Галицького, а Папський престол, порушуючи існуючі канони, ще й благословляв на престол Галицької і Волинської землі звичайних завойовників при живих спадкоємцях. Не зрозуміло тільки, чому українські історики так довго «співають пісень» в унісон з давніми нашими «зверхниками».
Новий Великий князь Юрій II, як він писав «землі Русі, Галичини і Володимирщини», «У 1325 р., щойно обійнявши владу.. підтвердив свою відданість мирним взаєминам із Орденом. У 1327 р. Юрій–Болеслав вдруге підтвердив чинність угод, укладених раніше із рицарями–хрестоносцями» [44, с. 111].
Цікаво, що саме в далекому Ордені, пізнішій Пруссії, збереглися цінні для нас документи. Орден був незацікавлений у їх знищенні чи приховуванні. Аналогічні документи у Литві та Польщі не збереглися. Можливо, приховуються.
Збереглася аналогічна грамота князя Юрія II великому магістру Ордену Люд еру від 11 лютого 1334 року. Та для нас найцікавіша мирна грамота князя Юрія II до Генерального магістра Ордену Теодеріка від 20 жовтня 1335 року. Цю грамоту одночасно з Великим князем Юрієм II підписали його підлеглі, скріпивши своїми гербовими печатками. Наводимо витяг із давньої грамоти:
«Ми, разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром, дядьком нашим; Михайлом Єлизаровичем, воєводою белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Борисом Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька; Хотком, сином Яромира — опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо… із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми укласти цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками…» [44, с. 113].