Україна у вогні

Довженко Олександр Петрович

 — Поглядай на Якимаху... Га?.. До мене.

 — Товаришу капітан.

 — Дегтяренко?

 — Да.

 — Ну?

 — Нічим дихати! Сильно накрило!

 — Га?

 — Притисло сильно!

 — Чим? — Бомбами.

 — Бомбами?

 — Да.

 —

Якими бомбами?

 — Важкими!

 — А ти яких хочеш? Легеньких? — розсердився Кравчина. — Ти де сидиш? Де ти сидиш, я тебе питаю? На війні ти сидиш чині? Говори, де ти сидиш?

 — Та на війні, а де ж, по-вашому, на стадіоні "Динамо" чи на весіллі, бодай вона тричі згоріла, трясця її матері з такою війною...

 — Помовч... В чім діло?

 — Поранений.

 — Га?

 — Руки нема. Ясно?.. І ноги... І людей поранено.

 — Запорожець! Давай Запорожця!

 — Запорожець!

 — Батарея Дегтяренка виходить з ладу. Наказую бігом зайняв його позицію.

 — Да.

 — Стояти в смерть!

 — Стою!

 Великої сили важкий снаряд упав коло самого бліндажа капітана, потім другий, третій. Завалило бліндаж. Капітан Кравчина чудом виліз з нього, як з могили.

 — Запорожець?

 — Да.

 — Стояти в смерть.

 — Та чув уже. Стою, — сказав Запорожець і тут же строго звелів своїй батареї точно виконувати наказ капітана.

 — Тільки прошу без суєти, — добавив од себе Запорожець, коли батарея під сильним огнем стала на нову позицію. — Коли при мені ото суєта, я перестаю розуміти противника. Я презираю таку війну. Понятно?

 — Да.

 — Да не да, а точно. Понятно?

 — Точно.

 — От суєта... Ну, давайте.

 І Запорожець плюнув на долоню, як добрий плотник.

 Трудно знайти людину, од якої можна було б почути отакі розумні слова в такий час. Другий на його місці забелькотів би вже чортзна-що, бачачи, як летіла з-за рогу на батарею велика колона танків.

 Вони грізно коливалися, мов кораблі на хвилях, стріляючи на ходу з гармат і кулеметів.

 За ними гуркотіли десантні причепи, битком набиті п'яними автоматниками.

 А на самих танках сиділо множество зеленуватих фріців, вчепившися один в одного і за що попало, мов нужа.

 Грім і гуркіт потрясали все. Вся земля, все здригалося під тягарем залізного потоку.

 А Запорожцеві, здавалося, тільки того було й треба.

 — Давай огонь... — крикнув він раптом неймовірно

гучним грубим голосом і весь мов загорівся.

 Спалахнули Іванові хлопці од цього крику, кинулись до гармат. В одну мить нічого не стало чути.

 Гарматні обслуги метались левами в шаленому ритмі

 — Снаряд! Замок! Приціл! Огонь! Снаряд! Замок!

 Од прямих бронебійних ударів танки репались перед ними, і перекидались, і горіли з причепами, як на страшному суді. Горіло залізо десант, горіла сталь і рвалась все ближче, ближче...

 — Тихо...

 Гармати стрибали, мов люті собаки, і рявкали, й вили, й металися в скаженому осатанінні.

 Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки.

 З велетенським напруженням м'язів вони одкочували їх, повертали праворуч, ліворуч, підкочували вперед.

 Вони були мокрі, як у бані.

 — Огонь... Огонь... Огонь...

 Раптом по якійсь радіокоманді всі танки блискавично крутнулись праворуч і, передушивши чимало своїх автоматників, кинулися на батарею Сіроштана.

 Тоді Іван швидко подав особливу коротку команду. Ударили тоді по танках з усіх гармат шрапнеллю, ударили з усіх кулеметів і мов вітром змели з них весь десант до одного німця. Тільки його й бачили. Один лише німець і злетів з танка живий. Загубивши розум, він кинувся вперед на батарею і підбіг аж до самого Запорожця з таким безглуздим сміхом, що той перелякався.

 — Тю, чорт тебе носить. Приберіть паскуду.

 — Перемога! Перемога! Ура! — закричали Підтиченко, Косарик і Торохтій.

 Та ні, се ще не була перемога. З лівої сторони через заворот річки заходили уже в обхід артилерії свіжі німецькі сили.

 Проте не вдалося німцям обдурити хитрим маневром славних артилеристів. Наказавши гаубичним батареям перенести огонь на переправу, сам Кравчина і мінометники Лобода Іван, Драгун Петро, Романенко, найодчайдушніші кулеметники і бомбометателі — Володимир Таранов, Гловацький, Джума Урсулаєв, Муравин Степан, Степан Чумаков, Ковтун Данило і множество других, що їх не можна було вже й розгледіти на льоту, — все, що було найбільш швидке, гаряче й безстрашне при артилерії, все в одну мить кинулось до річки, — всі їздові, шофери, розвідники, зв'язківці. Кожний розумів, що означало загаятись отут хоч на мить. Німці були вже на річці.

 Яка була річка! Яка була річка! Найпрекрасніша з усіх плинучих річок. Та сама, яку переходили вбрід веселі дівчата з граблями і сорочками над головами і захоплюючими піснями і сміхом! Яка була любима незаймана річка! Вона стала невпізнанна. Вона була збезчещена, згвалтована і спотворена ворогами.

 Вода текла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупами й іншими останками страждань. Снаряди бовтались у воду і рвалися на дні, і з глибоких тихих ям і затонів виверталися жовто-білими черевами розірвані величезні соми, сазани, щуки та інший загублений риб'ячий рід.