Українські гумористи та штукарі

Нечуй-Левицький Іван Семенович

– А не дасте ж часом, бабо, мені гарбуза?
– питає Антін.

– Е-с-с-с! А бодай тебе бог любив та добрі люде!
– шамкає баба з-під білої бороди.

– А скриня ж у вас не порожня? га? А рушники вже напрядені?
– питає Антін.

– Е-с-с-с! А бодай тебе миша вбрикнула! А щоб тобі курка на ногу настоптала!
– шамкає баба лайку, схожу не то на молитву, не то на замовління од слабості та болісті.

Антін бачить, що з такого креміня не викреше вогню для своїх жартів, бо вогонь у йому погас зовсім. Він дає покій беззубій Струлисі й напрямлює своє кресало на зубату бабу Зіньку.

Баба Зінька висока, тонка, як безлистий соняшник-стоян,

з маленькими тонкими руками, з тоненькою гусячою шиєю. Вона удова, ще не зовсім стара й дуже не любить, як дівчата й хлопці звуть її бабою. Зінька в білій свиті і в старих полинялих жовтих чоботях: це знак кокецтва та пишання. Зінька весела, говорюча, любить пожартувать, посміятись. Вона слабка на серце. В неї не то що слабість, а просто-таки хвороба - молоді паничі, котрих є багацько і в сахарні, і в суконній фабриці, і в питлі.

– Нічого в світі так не люблю, як паничів, - не раз було каже щира Зінька навіть прилюдно.
– Аджеж я стала на роботу в сахарні, щоб надивиться на тих капосних паничів. А як де вгляджу панича, то ладна бігти за ним аж на край світу.

Очевидячки, наївна й ласа до хлопців Зінька являла собі свій ідеал чоловічий, свою палку мрію не в свиті та в смушевій шапці, а в сіртуку, в циліндрі, а може, навіть і в фраку, цебто в тому образі, в якому народ, більше темний, ніж Зінька, бачить часом на греблі або в болоті чорта. Зінька зовсім космополітка в цій справі й навіть європейська людина. Селяни продражнили її нехтувальним прізвищем, збільшувальним назвищем - Зіньовать. Якби баба Зіньовать чудом стала мадам Зіньовать, вона б забігла за будлі-яким фраком на теплі води в Баден-Баден, або в Емс, або в той край, де “цітрони стигнуть”.

– Ги-ги-ги!
– пускає Антін ноту підробленого, трохи придуркуватого сміху, дивлячись Зіньці просто в самісінькі очі.

– Ги-ги-ги!
– обзивається до його сміхом у такий самий тон і Зінька.

– Ги-ги-ги! моя бабо, моя бабко, моя бабочко, моя бабонько, моя бабуню, моя бабусю, моя бабусечко, моя бабунечко, моя бабусенько гарнесенька!
– змінює Антін слово “баба” само по собі з отрутною думкою на умі.

– Оце розбабився! Чи не ради святої неділі? Яка я тобі баба? Хіба я тобі пупа різала?
– одказує зобижена вже Зінька.

– Моя щебетушечко, моя беззуба цокотушечко!
– сокоче далі Антін.

– Та брешеш-бо! В мене ще, хвалить бога, усі зуби в роті, - каже Зінька й зумисне говорить якось з розмахом, зумисне роззявляючи рота та одслоняючи на всю довжину свої тонкі губи, з-під котрих блищить два рядки білих зубів: на, мовляв, та дивись і не бреши.

– Ой, моя ти писаночко рябесенька! Держіть мене, хлопці, бо не видержу далі! Пришлю до тебе сватів, бо ми з тобою паристі!
– меле Антін.

– Хіба ми коні, щоб були паристі? Але ж і паристі! ти присадкуватий, низький, як гарбуз, а я висока. Та про мене й присилай!
– каже Зіиька й робить щось очима, ніби залицяється.

– Пришлю до тебе сватів у спасівку, а весілля справлятимемо на самого спаса.

– А хто ж шле сватів у спасівку? Схаменися, чоловіче!
– каже Зінька.
– Чи ти оце знавіснів, чи може й збожеволів?

– А що ж робить? До спасівчаної молодої треба й старостів слати в спасівку, - кидає до баби дратуючу отруту Антін.

– Коли так, то потягнеш од мене гарбуза, - каже зобижена трохи Зінька.

– Ой боже мій, боже! Розженуся та з горя з отієї скелі й шубовсну в Рось. Розступіться лиш, дівчата!
– каже Антін, зробивши міну страшного одчаю й насторочившись, щоб нібито розігнаться.

– Чом же ти пак

не скакаєш в Рось?
– питає Зінька.

– Бо дівчата не пускають: не розступаються, а я знаю, що дівчата не пустять мене топитись. Але як не втоплюся сьогодні в річаній воді, то вже завтра втоплюсь в криничній, - каже Антін до Зіньки.

Серед порона стримить, як віха, ще одна велична постать баби: то стоїть баба Марта, поважна, богобояща, богомільна. Вона висока на зріст, рівна, як стріла, поставна, велична, неначе якась викохана в розкошах панія. Шостий десяток літ не зігнув її рівного стану: самий невпроханий, невблаганий час, здається, боїться баби Марти й не насмілюється придавити бабу своєю важкою рукою. Баба Марта спирається однією рукою на довгу палицю, але більше через те, що вже недобачає. Баба Марта лиха, як сатана, завзятуща, як козак, і горда, навіть прегорда. Це обтілена й обобличчена сільська гординя. На бабі чорна хустка на голові, чорна запаска й чорна нова свита. З-під запаски біліє смугою поділ нової шкарубкої сорочки з рядочком дірочок заволікування. Баба уся якась міцна, ніби витесана з каменя, шерстка та шкарубка. Ради святої неділі вона убрана чисто, в усе нове убрання: баба Марта неначе в своєму бабському мундирі.

– Мій чоловік був москаль, і син в москалях служе, а другий в святій Лаврі за послушника, ставить ченцям самовари й з ченцями за одним столом “п’єть” чай, - не раз було чваниться перед людьми баба Марта.
– Я московська жона і московська мати. Я й за границею була.

– Де ж то за границею?
– якось раз питаю я в баби Марти.

– А в Глухові! аж за Ніжином! До сина москаля в гості ходила.

Баба Марта, очевидячки, розуміє границю давньої Польщі до Дніпра. Тоді Чернігівщина з Глуховом була для київської людини й справді за границею.

– А як була я раз у Києві та подавала на пошті синові гроші, то той пан, котрий приймав гроші, поговорив зо мною та й каже: “Мабуть, ти не хохлушка; ти, мабуть, руська женщина, бо дуже розумна”, - хвалила баба Марта саму себе.

– Чи й досі ваш син у Лаврі?
– раз спитав я в баби Марти.

– Ні, не видержав. Там ченці такі гладкі, як печі. Котрий вийде, то під ним аж поміст двигтить. Того сала на їх, ніби на годованих кабанах; якби котрого заколов, то наклав би з одного дві бодні сала. Самі нічого не роблять, а мого сина заганяли на роботі. Терпів він, терпів та й терпець у його увірвався, і він не видержав: утік з монастиря та й оженився таки в Києві. Взяв таку кралю, чи пані, чи міщанку, що й на папері не змалювать.

Як у баби Марти вгамовувалась гординя, тоді в неї випливала наверх сатира, і з баби Марти виглядав шматочок Гоголя.

Баба Марта дуже войовнича людина: вона безперестану войдується з цілим кутком, а найбільше з своєю невісткою та з своїм сином. Бабина битва ніколи не перестає, бо баба завзятущий, запеклий, невгамований борець. До останнього змагання з невісткою та сином й оповістки їм войни на живоття або на смерть довела бабу зовсім нікчемна річ - проста дерев’яна ложка.

Одного дня невістка золила плаття. Вона витягла з печі розпечений, аж червоний камінь, щоб вкинути його в жлукто, куди вона тільки що вилила золійник окропу. Щоб накотить камінь на лопату, невістка вхопила в нестямці та спохвату ложку в шиї комина й почала тією ложкою нагортать камінь на лопату. Баба Марта кинула оком і зараз впізнала свою ложку. Вона раптом спахнула й сама в одну мить розпеклась незгірше того каменя, котрого невістка вигорнула з печі. Не кажучи й слова, вона видерла з невістчиних рук ложку та лусь її тією ложкою в лоб!