Українські гумористи та штукарі
Шрифт:
Йдучи селом по вулиці або йдучи шляхом і зустрічаючись із знайомими й чужими селянами або євреями, Антін нікого не пропустить: кожного зачепить якимсь жартом. Ця прикметність його вдачі якась липка, як смола, вчеплива, як реп’яхи, і неначе природжена в його натурі, неначе вкупі з ним родилась, і в купелі купалася, вкупі з ним зросла, і, мабуть, укупі з ним і помре. Він ніяк не може вдержаться од цієї спокуси, неначе в йому сидить сім чортів, штовхають його, підбивають та нашіптують: зачепи-бо й пожартуй, посмійся! Бувало, їдеш з ним у дорозі, неначе слухаєш у театрі читання комічних оповіданнів.
Оце було виїжджаємо за село. Проти нас іде знайомий Антонові селянин,
– Дядьку! чи ти пак знаєш, що трапилося в нас у містечку?
– кричить до його Антін стривоженим голосом.
– Там твоя хата горить!
– Ой боже мій!
– криконе з нестямки од страху селянин, і його очі одразу неначе погаснуть од ляку. Він обертає каламутний погляд на село. Над селом, при ясному небі, нігде не видно ні найменшої смужки диму. Селянин, зрозумівши жарт, оглядається і сипле навздогінці Антонові страшний проклін. Антін оглядається й регочеться.
От їде шляхом проти нас другий селянин; лежачи на возі, він апатично махає батогом, поганяючи воли.
– Дядьку, чи ти ба! В тебе вісь у колесі, - кричить до його раптом Антін.
Дядько схвачується мов опечений. Він спотання не добрався до правдивої тями того Антонового жарту. Од надзвичайної швидкості дрібно сказаного жарту дядькові здалося, що колесо спало з осі. Він в одну мить оглядає всі колеса, - всі колеса на своєму місці, і, як слід, усі осі в колесах. Дядько зараз стямкував, що то був жарт, і його лайка десь далеко вже гуде позад нас за стовпом куряви. Антін регочеться.
Знов їде проти нас на возі молодий парубчак.
– Хлопче! В тебе голова в шапці!
– кричить до його Антін.
Парубчакові здається, що він загубив шапку. Він лапає рукою шапку - шапка на своєму місці.
От з-за гори виїжджає здорова єврейська богуславська балагула, запряжена парою сухоребрих шкап. Євреї вертаються з ярмарку. В балагулі густо-прегусто єврейських голов, неначе маківок на грядці. Висока пелехата балагула чорніє на горбу й важко хилитається на обидва боки, неначе верблюд у пустині. Вона наближається помаленьку. Замордовані шкапи ледве біжать підтюпцем. Антін придержує коні. Балагула напхана євреями, мов бочка платаними судаками. В будці на почестивому місці сидять старі “хусити” з пейсами, з довгими сивими бородами, в блискучих чорних каптанах. Проти їх рядок єврейок сидить на якихось мішках, сидять два молоді євреї, спустивши ноги з балагули. На козлах попліч з погоничем причепились ще два дуже вбогі та обідрані крамарі, неначе круки або галки вчепились за гілки дерева пазурями. Балагула, коливаючись, хилитає й усю масу живих тіл; вона рипить, скрипить, стукотить, гуде на ході; єврейські ноги теліпаються по обидва боки, ніби живі маятники того струмента. Євреї балакають голосно, неначе кричать, гегають, мов гуси на ставку восени. Уся балагула з євреями має вид якогось міфічного казчаного чудного та шумливого звіра, про якого розказують в казках.
Антін їде зумисне помалесеньку, ледве сунеться. Над’їхавши близько до балагули, Антін швидко, жваво починає лічити євреїв, починаючи од самого найменшого чину, од погонича, і тикає на кожного пальцем: раз, два, три, чотири, п’ять… десять, одинадцять, дванадцять. Перелічування з показуванням Антонового пальця доторкується до вищих чинів, хуситів. Вищі чини не видержують цієї штуки. Євреї вважають за гріх перелічувати людей, як гусей або свиней; хусити починають лаяться, за ними лаються й єврейки, лається й погонич. Балагула роздратована; починається трохи не бунт. Уся балагула зашварготіла, загегала, наче роздратоване стадо гусей: «А гігра шварц ур! ферфлюхтер! матері твої чорт! свиня!» -
Антін бачить усе те. Він обертається, бере в руки кінчик поли, робить свиняче вухо й тріпає цим вухом до балагули. Євреї не видержують. Балагула спиняється. Один молодий єврей, почуваючи за своєю спиною масову силу, набирається сміливості й зскакує додолу: це був знак, що терпець увірвався, і євреї у такому випадку кидаються масою, піднімають страшний ґвалт, б’ються й навіть щипаються.
Антін бачить, що вже нажартувався доволі, махає батогом по конях. Коні шарпнули й побігли швидко, скоком. Євреї ще шваргочуть та репетують, але вже Антонів і слід щез.
От проти нас плуганиться воловий віз. Воли ледве переставляють ноги. Поганяє чоловік, а за його спиною вподовж усього воза рядком сидять на соломі, підобгавши ноги, молодиці з горшками, мисками, з глечиками й усяким крамом.
– Дядьку! а що, не продав усіх молодиць на ярмарку та й додому везеш?
– кричить до дядька Антін.
– Ні! Коли хочеш, купи в мене зо дві; недорого заправлю!
– флегматичне обзивається з воза дядько.
– Продай мені оту стару беззубу бабу, що в тебе за спиною сидить!
– гукає Антін.
– А що даси?
– Дам три шаги без двох щагів!
– каже Антін.
– Не продам. Дешево даєш. Ця баба дорога. Нехай зостається на насіння, - обзивається дядько з кіптяги куряви за возом.
І такі жарти Антін справляє цілісіньку дорогу, неначе в йому сидить дідько й вищиряє смішні зуби.
От Антін Радивиловський серед дівчат в їх кружку чи на роботі, чи на гулянці - на музиках під орандою, або на весіллях. Дівчата мають його за рівню, вважають на його як на парубка, а не панича. Антін розходжується перед дівчатами, як чорт на заутрені. Коло корчми в неділю по обіді збираються дівчата й хлопці на музики. Антін пристає до гурту. Примітивши одну між ними найкращу, Антін приступає до неї з залицянням та такими компліментами, з якими парубок не приступає до дівчат при людях. Він наближає своє лице трохи не до самісінького її лиця, піднімає долоні вгору, хилитає головою й робить дуже солодку міну. Його уста осміхаються, і зуби блищать. Антін по своїй вдачі естет: він любе красу й розуміє гарність форм і в природі, і в людині, а більше од усього - в дівчатах.
– Ой моя ти горличко, моя ти перепілочко, моя щебетушечко! Ой як же я тебе люблю! І вночі не їм, і вдень не сплю, так тебе люблю!
– починає Антін верзти свої залицяння, перевертаючи ніч на день в приказці.
– Та одчепись ти од мене! Ти мене любиш, а я тебе зовсім не люблю, - каже проворна дівчина й сміється.
– Хто ж пак уночі їсть? Вночі люде сплять, а не їдять.
– Мабуть, учора любила, а сьогодні вже й перестала.
– Та я й учора не думала тебе любити. Причепись до кого багатшого, он до Олени, або що, - каже дівчина, показуючи на Олену.
– Коли Олена бриклива, а ти плоха, некуслива: тим-то я тебе й кохаю, - каже Антін.
Дівчата знають про Антонові жарти й знущаються над ним таки без церемонії.
– То й я стану куслива, як Олена, - каже дівчина.
– А на, вкуси мене! Я, господи, як люблю, як дівчата кусаються, моя ти зозуле рябенька, моя курочко зозуляста!
– каже Антін.
Антін пристає до красуні Олени, котра йому дуже подобалась. Він починає щебетать і до неї, сипле, як з торби, такі самі компліменти. Олена трохи сердита, натуриста й палка. Вона не в гуморі й одрізує Антонові дуже різко. Антін змінює тон компліментів. Сипляться вже інші залицяння, вже не такі делікатні.