Українські народні казки
Шрифт:
— Час, — кажуть, — таточку, час!
— Забирайте ж, — каже, — діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.
От вони повиходили, понатягали луки — та й нум стріляти. Старший стрельнув — загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться:
— Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
— Не віддавай же, —
Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку.
— Не дам, — каже, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
— Я, — каже царенко, — тебе візьму.
Намовились. Поїхав він.
Середульший царенко стрельнув, — звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька:
— Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
— Не віддавай же її,— каже князь, — нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме.
От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже:
— Я тебе візьму.
Погодились. Поїхав.
Приходиться найменшому стріляти. Іван-царен-ко, — його звали Іваном-царенком, — як стрельне — загула стріла ні високо ні низько — вище хат, та й упала ні далеко ні близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить:
— Верни мою стрілку!
— Не дам я, — каже жаба, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи.
От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два — старший і підстарший — такі раді!..
А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них:
— Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили?
А старший каже:
— Я, татку, знайшов царівну.
Підстарший:
— Я — князівну.
А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!
— А ти чого, Іване-царенку, плачеш?
— Як же, — каже, — мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня?
— Бери, — каже цар, — така вже, видно, твоя доля.
От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший — князівну, а Іван-царенко — зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?»
Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько,
— Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи!
Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа — і стала такою жабою, як і була.
Прокидається Іван-царенко — аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники — так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив.
От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!..
— Не плач, напечемо! Лягай та спи!
Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди, — гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники — як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе — і знов стала такою зеленою жабою, як була.
Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати.
От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет". Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу?
— Не плач, — каже, — лягай та спи, якось поїдемо.
Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет,
Іван-царенко знов зажурився.
— Не журись, — каже, — Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає — то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить — то вже їде.
Іван-царенко убрався, сів і поїхав.
Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися: