Українські народні казки
Шрифт:
— Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:
— Що тобі треба?
— Так і так: їхав я, — каже Ох, — кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов?
— Так, — каже цар, — моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узяв її просить,
— Оддай, — каже, — дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові,— оддай!
А Ох так просить:
— Що хочете, те й беріть у мене, — тільки оддайте мені перстень!
— Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем, та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, — та в вікно й вилетів, та й полетів собі…
А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, — та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:
— Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя?
Цар довго морщився: «Як то за простого парубка оддати свою дочку?!" А далі порадилися — та взяли їх поблагословили та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!
ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові. Тоді був на світі бідний чоловік, що мав три доньки — Марійку, Ганнусю і Василинку. Доки доньки були малі, чоловік дуже бідував, а як вони підросли, то стало трохи легше, бо вже було кому обід зварити, шмаття випрати і в поле піти. Дівчата вдались дуже вродливі — як три корчики квітучої калини.
Одного дня чоловік взяв своїх доньок у поле сапати мандибурку. Несподівано з лісу виїхала бричка і стала на дорозі просто їхньої нивки. З брички зліз якийсь панок.
— Добридень, газдо! Гризеш пісну нивку?
— Гризу, паночку.
— І твої доньки все життя будуть отак гризти?
— Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину.
— А я знаю, — хвалиться панок. — У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене.
Чоловік здивувався:
— А ви хто такий?
— Я — Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю.
Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки.
— Ну, то що, Марійко, підеш за панича?
Марійка глипнула
— Піду, тату.
Тоді старий каже:
— У неділю справимо весілля.
— Е, ні, весілля буде в моєму палаці,— заперечив пан. — Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною.
Чоловік подумав і погодився.
— Ходи, Марійко, — сказав панич дівчині.— Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході.
Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала.
Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою доньку.
Настало знову сапання. Газда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу вийшов Ольдеквіт.
— Добридень! — каже. — Що, далі гризете своє полечко?
— Та гриземо… Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка? Чому не приходить?
— Має малу дитину. Просила, щоб Ганнуся приїхала до неї хоч на тиждень. Допомогла їй.
Ганнуся аж підскочила:
— Я поїду, тату! Марійці самій сумно. Побавлю дитину, і їй весело буде. Приїду й розповім вам, як вона газдує.
Чоловік дав згоду.
Ганнуся сіла в бричку коло Ольдеквіта і поїхала
Минув не тиждень, а вже цілий рік. Про Марійку і Ганнусю ніхто нічого не чув — гейби каменем у воду впали.
Настало знову літо. Чоловік вийшов у поле сапати мандибурку з наймолодшою донькою Василинкою.
З лісу й цього разу над’їхав Ольдеквіт.
— Добридень! — каже. — Що гризете досі бідну землю?
— А що маємо робити? Мусимо працювати, аби втримати грішну душу в тілі. А де наша Ганнуся? Чому так довго не вертається додому?
— Я вже не раз хотів її привезти, але Марійка не пускає. Каже, що їй буде сумно без сестрички. Ганнуся трохи заслабла й просила, аби Василинка приїхала в гості хоча б на три дні. Потім разом повернуться додому.
— Я поїду, тату. Ненадовго, лише на три дні. Пустіть мене.
— То їдь, але вертайся за три дні.
— Добре, тату.
Василинка сіла собі в бричку, й коні рушили. Спочатку, як всі люди, їхали дорогою. Потім бричка піднялася вгору і полетіла, наче птах. Довго неслася у повітрі, доки прилетіла до кам’яного замку, що стояв на горі. Величезна брама перед нею отворилася сама.
Василинка скочила з брички, думаючи, що сестри вийдуть зустрічати. Але ніхто її не зустрів. Здавалося, у замку не було живої душі. На даху тільки каркали ворони.
Василинка напудилася.
— Де мої сестри?
А Ольдеквіт гейби крізь землю провалився разом з бричкою й кіньми.
Дівчина почала бігати похмурими коридорами, заглядала у темні кімнати.
— Марійко! Ганнусю!
Ніхто не озивався.
Сіла собі на холодний камінь і ревно заплакала. Довго текли з очей гарячі сльози. Нараз перед нею з’явилася бабка, стара-престара.