Українські народні казки
Шрифт:
— А це, — каже, — така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити.
— Оце лихо! — каже жінка. — І нема на неї ніяких ліків?
— Є,— каже дід, — та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.
Тоді чоловік і каже:
— А чому ж не дати? Аби міг? Кажіть які.
— Та такі,— каже дід, — як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік
Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:
— А ти як, жінко, думаєш?
— Та так, — каже жінка, — що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.
— Ну, коли так, — каже чоловік, — то винось дітей з хати!
Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату — жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум’ям і взялася — де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.
А дід стоїть та тільки всміхається.
— Бачу, — каже, — сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!
Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.
ПРАВДА І КРИВДА
Якось жила собі бідна вдовиця. Мала двох синів. Один хлопець був дуже справедливий, другий — несправедливий, бо де тільки міг, всюди чинив кривду.
Так мати синів і назвала: молодшого — Правдою, а старшого — Кривдою. Скільки не просила, не умовляла старшого: «Не чини людям зла, будь добрий, справедливий!" — нічого не допомагало. А молодшому говорила: «Синку, стій за себе, не будь такий м’який та дурний!" Та молодший син іншим не міг бути.
Так брати й повиростали: кожен зі своєю натурою — старший з кривдою, молодший із правдою.
Синам не хотілося бідувати при матері. Дорадилися, що підуть шукати собі щастя.
Мати не противилася, думає: «Гірше їм не буде, як є вдома».
З останньої жмені борошна спекла їм по коржеві, поклала й по цибулині до торбин синів, і вони рушили у світ.
Ідуть брати цілий день. Понадвечір прийшли до колодязя й зібралися переночувати. Розпалили вогонь, бо ліс був довкола. Хочуть повечеряти — кожний із свого. Та Кривда думає, як би йому обдурити брата. І каже:
— Знаєш що, Правдо! З’їжмо твого коржа, бо тобі тяжко нести. Потім з’їмо мого!
— Добре, най буде так!
Правда вийняв з торбини коржа. Повечеряли, а що залишилося, Кривда кинув до своєї торби.
Переночували і — в дорогу.
Кривда знову каже:
— Правдо, я голодний!
— Та і я голоден, лиш мовчу!
— Будемо полуднувати.
Посідали. Правда і не розв’язував свою торбину, бо порожня.
Кривда вийняв те, що залшяилося від братового коржа. їсть, а Правді — ні крихітки.
— Дай мені мало! — просить
— Я, хлопче, не дам, бо хто знає, скільки йти. Може, в дорові помру в голоду.
Встав, іде далі. А Правда зі сльозами на очах — за ним. Надвечір дійшли до лісу. Посідали, відпочили, збираються переночувати. Кривда почав їсти.
— Дай, брате, й мені! — просить Правда.
— Дам, якщо погодишся, аби тобі одне око видовбав.
Та що чинити? Правда уже зголоднів, аж помирав.
— Довбай, коли так.
Кривда ножем виколов братові одне око й дав за це кусник коржа.
Рано встали, Кривда почав їсти. Правда просить:
— Дай мені!
— Дам тобі, якщо дозволиш, щоб я тобі праву руку відтяв.
— Най буде по-твоєму!
І Кривда відрубав братові руку, дав йому кусник коржа. Правда вже без ока і руки.
Ідуть далі. Правді камінь лежить на серці, та не каже нічого. В обід сіли їсти. Кривда їсть, а Правда просить:
— Дай мені!
— Дам тобі, коли дозволиш видовбати й друге око! Правда мусив погодитися, бо був дуже голоден. Кривда виколов братові вже і друге око. За це дав йому кусник коржа.
Ідуть далі. Понадвечір входили до одного міста. Були недалеко, а сил добратися до міста вже не вистачало — геть поголодніли. Кривда ще мав у торбі кусень коржа.
Сів і їсть.
— Брате, дай і мені крихітку!
— Дам, але відрубаю тобі й другу руку!
— Рубай!
Кривда відтяв йому і ліву руку, дав кусник коржа. Потім устав і хотів залишити каліку.
— Не залишай мене, брате! Коли вже став калікою, доведи бодай до міста. Там люди мені загинути не дадуть.
— Ну, ходи, буду тебе вести.
Веде його, веде, дивиться, а на околиці стоїть шибениця. Привів сліпого, безрукого брата до шибениці й каже:
— Сідай тут і сиди, а я піду до міста чогось роздобути.
І залишив його.
Правда, неборак, сидить. Настала ніч. Правда хоч її і не бачить, зате відчуває. Стало студено. Коло півночі прилетіли до шибениці три ворони — це були пропасники. Посідали на шибеницю, говорять між собою:
— Чи знаєте, що нового в місті? — каже перший ворон. — Тут така новина: цариця захворіла, і нема ліків, лікарів, які б допомогли.
— Видите! — озвався другий ворон. — Цариця мусить помирати, а лік є. Під головою у неї в подушці потовчена на порох отруйна гадюка. Цариця дихає отрутою й помирає. Досить подушку вийняти з-під голови, і цариця видужає.
Правда причаївся й слухає. Ворони-пропасники його й не помітили.
— А знаєте ще новину? — озвався третій ворон. — Сеї ночі на траву впаде така роса, що який би каліка не був — кривий, безрукий, сліпий — від роси зцілиться, як тільки обмиє нею свої рани.
Так закінчили бесіду три ворони, а коли відлітали, перший сказав: