Украинская революция (1917-1921)

Петров Всеволод Николаевич

Вже це впорядкування українських гуртків удалося не без боротьби: були постійні перешкоди, як з боку начальників, так і з боку комітетів, й ні одна частина не мала змоги скликати збори всіх Українців. І в той час, коли для участи в ріжних мітінгах находили можливим знімати цілі частини з фронту, Українцям не дозволяли з "технічних причин" зібратись хоч на годину.

Але справи не занедбувано. Бували випадки, що під час загального мітінгу цілої військової частини, український гурток збирався на тому ж місці окремо для вирішення своїх справ, бо не було іншої ради.

Дальшу організацію та впорядкування в межах цілої армії посунув наперед 1-ий український

військовий з'їзд.

Заходами начальства не дістали Українці ІІІ. Сибірського корпусу, в свойому глухому куті, заклику на цей з'їзд, але російські накази, що забороняли висилати делегатів, дістали.

Негайно ж, без усяких дозволів, скликано загальні сходини по частинах, які виявили тверде рішення всіх Українців, щоб делегати виїхали.

Після ухвали цих зборів, також революційним шляхом, зібралися ради частин, щоби вибрати дивізійну раду переважно з тих Українців, що вже були в комітеті. Кожна дивізія обібрала делегата на з'їзд. Делегатами від 7. Туркестанської дивізії були вибрані "прапорщик" Кудран та один рядовий.

Дивізійні ради, зібравшись у містечку Мирі, обібрали корпусну раду, головою якої став "прапорщик" Андрієнко з Полтавщини, писарем Іваненко, скарбником підстаршина Біндик з Київщини.

Великий Боже, як же об'єдналося все тоді проти Українців! І комітети (революційна демократія), і начальники (контр-революція по тодішній термінольогії); не тільки не було допомоги для делегатів, а всякі перешкоди. Ні засобів на поїздку, ні документів подорожі, ні грошей, а тільки переконування не руйнувати спільности революційного фронту від одних та накази "тащіть і не пущать" від інших.

І лиш наїжені багнети, з якими збиралися Українці на свої збори, та грізна постава деяких частин з українською більшістю, які були зібрані умисне деким із істнуючих начальників, як от "штурмовики" 8-ої дивізії, що були зібрані полк. Гаєвським, та охоронні сотні штабу 7. Туркестанської дивізії не дозволили вжити більше рішучих заходів.

Хоч з опізненням, але делегати виїхали. Гроші на подорож по сотику зібрали самі Українці між собою, а документи без ніякого дозволу виписано в штабі одної з дивізій.

Повернення делегатів наробило багато шуму. Хоч деяких з повертаючих, як нпр. рядового 32. Сибірського полку Телушенка, заарештували, все-ж таки, хоч і з запізненням, всі від живої людини довідалися про вигляд революційного Києва та про непереможно зростаючий український національний рух.

Бажання захистити себе від сваволі, забезпечити собі мінімум прав, позбавити себе ролі упослідженних, яку хотіли відмежувати нам у святі революції, викликало потребу утворення своїх центрів і військових об'єднань.

Увесь червень та липень 1917 року, в частинах ІІІ. Сибірського корпусу, проходить під знаком цієї боротьби за відокремлення. Вона йде на підклалі все зростаючого розкладу армії та прірви між вояцтвом та командним складом.

Кожна з політичних партій Росії пробувала найти вірну тільки для неї частину. Реакція відокремлювала найбільше запоморочених, чи пак реакційно настроєних старшин та рядовиків у "штурмові" георгіївські та інші частини, основувалися "офіцирські професіональні союзи", в яких не було професіоналів, тільки самі "прапорщики" та воєнні старшини. Революційні партії будували свої твердині по частинах: так, 2 Туркестанський полк був під впливом агітації С-Р-ів, 12 Туркестанський під впливом большевнків, 25 Сибірський і 32 С. Децький і т. д.

Але всі ці напрямки рішучо відмахувалися від Українців та їхніх змагань, називаючи це мазепинством, ножем

у спину революції, "ізмєной родінє"...

Большевики молили не робити вилому в їхній програмі: "бо само-опредєлєніє вплоть до оддєлєнія" має наступити негайно по захопленні ними влади, тому просили почекати до тої пори і поки що їм допомагати.

СР-и переконували, що Всеросійські Установчі Збори, в яких більшість обов'язково буде належати до їх партії, ухвалять безумовно волю всім народам Росії, але до того часу просили остати в загальноросійських рядах, допомагаючи своїми баґнетами СР-ам.

В той час загального розкладу тільки ще Українці творили виїмок; в них не було ще тоді поділів, які губили російську армію; вони ще тоді уявляли собою єдиний національний колектив; їх старшини з відразою ставились до всяких "офіцирських союзів" і працювали тільки в своїх українських гуртках за одно зі своїми рядовими і тільки ця їхня національна єдність була для одних большевизмом, для інших контрреволюцією.

Носити це ярмо надокучило, і в кінці червня нотуємо вже перше відокремлення Українців в окремий курінь у 25 Туркестанськім полку, де командантом був етнографічний Українець, де більшости тої чи іншої партії в комітеті не було, де соціяльний розклад був у межах самого полку, який вже тоді став цілком небоєздатний і вимагав т. зв. "уговорів" після кожного нового наказу.

Курінь відокремився за згодою, мовляв, місцевої влади, але скільки сварок було за кожний віз, кухню та скоростріл!

Начальство ніяк не хотіло віддати того "на общественнія русскіє дєньґі" набутого майна і ніяк не хотіло второпати, скільки в цих "дєньґах" українського гроша-крівавиці.

З хвилиною відокремлення цього куріня, дивізійна рада дістала другу точку опори (першою була охоронна сотня).

Українці почали міцнійше налягати на начальство й комітети та протягом липня відокремлюються українські частини по всіх майже полках ІІІ. Сибірського корпусу, навіть у сумежнім зліва Ґренадирськім корпусі.

Нелегко це йшло в 24 Туркестанськім та в інших сибірських полках, за виїмком 32 та 25, де вдалося Українцям відокремитись в кожному куріні в одну "роту" чи "полуроту", а потім ці "роти" революційно зійшлися і утворили курінь.

В 11-му Туркестанському, пощастило відокремитись лише в межах сотень (рот) і ці дрібні частини мусіли потім вже силоміць творити більше об'єднання.

У 32 Сибірському, українські виборні представники, члени полкової ради та переводячий технічно з її доручення відокремлення поручник Корніяш були заарештовані, та ще після спеціяльного наказу армійського комітету, для забезпечення якого був виділений (відкомандований) один з курінів 32. полку. Цей арешт знесено щойно після настирливих вимог українських рад армії, які, щоби оминути надалі таких вчинків вищих комітетів, обібрали армійську українську раду, на чолі якої станув сотник Василь Тютюнник (брат відомого отамана повстанців, який опісля командував армією У.Н.Р. та помер на плямистий тиф в 1919 році в Рівнім) [2] .

2

(2) В частині четвертій Споминів, де знову йдеться про Василя Тютюнника, автор робить таку примітку: "Його не треба мішати з Юрком Тютюнником: це цілком ріжні люди, не рідня і не однодумці, так що ред. замітку в 1-ій частині Споминів стор. 22 рядок 7 згори треба уважати недійсною" (прим. упорядника сайту).